А у середу в літній Дитячій школі "Дивосвіт" діти виготовляли народну іграшку "Коза". Доки хлопці ганяли м'яча, дівчата творили, чаклували. Для виготовлення іграшки волонтери заготували джутовий шнур, кольорові нитки, барвисті клаптики тканини. Півтори години наполегливої праці – і ціле козяче царство готове. Рогаті красунечки, вбрані у барвисті спіднички та запаски, з бантиками на ріжках розташувались на столі для фотосесії. А потім – світлина на згадку із своїми маленькими майстринями. Не відставли від дівчаток і волонтери, і Ліля. Чемпіонам теж іноді корисно погратися іграшками. Тож чемпіонка стараннно мотала козу і , сподіваюсь, була дуже втішена результатом. Ось такі дива у "Дивосвіті"!
Подорож до Кривого Рогу. Частина друга. Виставка-конкурс витинанок
Сьогоднішня виставка-конкурс витинанок проходила у рамках V Всеукраїнського фестивалю народної творчості "Червона калина". Ініційована вона була громадською організацією "Фестивальна планета" та спільнотою майстрів народного мистецтва міста Кривого Рогу під керівництвом члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Маріанни Любас. Така подія в Україні була чи не вперше, адже раніше конкурсу витинанки окремо для дітей не було. У конкурсі взяли участь 165 учасників від 4 до 17 років з 12 міст України, серед яких Запоріжжя, Чернігів, Суми, Кривий Ріг, Прилуки, Дніпропетровськ, Черкаси, Херсон, Верхівцеве, Тернопіль, Київ, Бердянськ, смт. Царичанка. Увазі поціновувачів цього древнього мистецтва представлено 187 робіт, виконаних у техніці витинанки та вириванки. Найбільше робіт надійшло з Сум, Запоріжжя, Чернігова, Кривого Рогу. Вперше свої витинанки представили тернополяни – учні із ТЗОШ №19 Кузів Оленка («Чом ти не прийшов»), Шишковська Софія (Великдні дзвони дзвонять»), Попів Софія (А вже весна скресла»). Зазначу, що це перші великі роботи дівчаток і дебют у такого рівня конкурсі витинанок. Серед членів журі конкурсу відомі майстри витинанки Василь Корчинський (член НСХУ, м. Київ), Тарас Крамаренко (член НСМНМУ, м. Жашків, Черкаської області) та Ірина Зяткіна (член НСМНМУ, м. Бердянськ, Запорізької області). Роботи учасників вражають своїм різноманіттям, щирістю, гарним смаком. Коли розглядаєш дитячі роботи, усвідомлюєш, що і досі є інтерес до витинанки, до народних традицій, до фольклорної спадщини нашого народу. Хочеться аби щонайбільше дітей долучалося до мистецтва витинанки. Адже їм особливо корисні такі заняття. Витинанка розвиває дрібну моторику, просторове та творче мислення, художній смак.
Подорож до Кривого Рогу. Частина перша. Місто довжиною в життя
Чим ближче був день від’їзду до кривого Рогу, тим більше я хвилювалась. Ну це ж треба було в інтернет залізти і начитатися спогадів наших мандрівників, котрі вже встигли побувати у цьому місті на Дніпропетровщині… Але квитки придбані, цікавість розбирає, тож напередодні півдня збираю сумку, так ніби я не на два дні їду, а на місяць. І ось настав цей день і цей час. Оголосили посадку – і я вже у вагоні. За кілька хвилин поїзд рушає. Чоловік каже по телефону, що у мене обличчя щасливої дівчинки. Він не здогадується, що це маска, за якою я намагаюсь приховати хвилювання. Щоправда, я йому про це непрозоро натякнула. І ось потяг Львів-Запоріжжя мчить мене у невідомість. Намагаюсь відволіктися від нав'язливих думок, читаючи якусь книжку про бомжа, який потрапив у Одесу ( добре що не у Кривий Ріг). Поспішала, тож вкинула у сумку першу книгу, яка потрапила на очі. У Хмельницькому підсіли двоє дівчат, які їхали до Жмеринки. Щебетали про щось своє. У Жмеринці вийшли, тож я знову була сама. Заснути не давало безконечне гепання дверей, матрац, набитий, напевне, галькою, і хропіння сусідів за перегородкою – класика потягового жанру. Вранці виявилось, що маю нових сусідів – подружню пару, яка прямує до Кривого Рогу. Розговорились. Попередили, що «лучче говорити у Кривому Розі по-русски», що нехороші слова там як добрий день у нас, та й культура – не Європа. Додали… Для себе зробила висновок – говорю українською, там теж люди живуть наші. Так година, друга – вже й почали помаленьку до пункту призначення наближатись. Усеньку ніч, кажуть, дощ тут був. Ого! За вікном- червоні калюжі на дорозі після дощу. Таких я ще зроду не бачила. Мене втішили – це ще нічого, бувають і жовті , і зелені.
Міфи Давньої України. Читаю – витинаю
Десь місяців з півтора тому забрела у книгарню «Є», що на Валовій. Люблю переглядати нові надходження, особливо ті, що стосуються нашої древньої культури. Мою увагу привернула товстенька книга у коричневій палітурці із загадковим жіночим обличчям, обрамленим польовими квітами і назвою «Міфи та легенди Давньої України». Автор – Валерій Войтович, історик, філософ, релігієзнавець, художник-живописець. Відкрила і почала читати. Після кількох сторінок я зрозуміла, що не спинюсь. Тож попрямувала із книжкою до каси. Чесно кажу, що якщо вже мені що припаде до душі, то про ціну не питаю. Так сталось і цього разу.
Дивлюсь я на небо…
1.
Якби я була живописцем, я б, напевно, найбільше малювала небо. Так мені здається. Я не художник, тому не малюю . Але у моїй сумочці серед всіляких жіночих дрібничок, потрібних і не дуже, завжди є фотоапарат. Зовсім не крутий за сьогоднішніми мірками, але зате надійний і улюблений дружок, з яким я не розлучаюся. Я люблю фотографувати небо. Воно щоразу таке різне – чисте і захмарене, блакитне і сіре аж до чорного, червоне, мов розпечена пательня. Воно таке далеке, безмежно-високе, коли ти лежиш у траві серед квітів і дивишся на хмарки, що пропливають по ньому,і таке близьке, коли ти піднімаєшся на Говерлу і ніби заходиш у хмари як у храм. Небо притягує, небо манить. Чому так? Це ж, напевно, не просто так. Можливо, хтось, читаючи ці мої роздуми, скаже: «Зайнятись нічим тобі». Але більш ніж впевнена, десь там, на підсвідомому рівні, кожному було б цікаво, чому нас манить небо. А все дуже просто, виявляється. Ще на ранніх стадіях розвитку людини існував культ Неба і його дружини – Матері Землі. Небо – це вогонь і вода, які є найбільшими чистителями і святителями. За народними уявленнями небо – наземний простір, де царюють птахи, де бувають блискавки, грім, вітер, звідки падають сніг, дощ, град. За кольором неба вгадували погоду, у Біблії про це так: «Ви ізвечора кажете:- Буде погода, червоніє небо. А ранком:- Сьогодні негода,- червоніє-бо небо похмуре».За релігійними ще дохристиянськими уявленнями , Небо – місце перебування богів, ангелів, святих, душ померлих; це – вічне царство, рай. Небо, за стародавніми уявленнями – це Палата Божа, а зорі – це вікна.
Закладинки- витинанки. Пташки-символи
Нарешті довгождана відпустка! Довга! Це один з плюсів моєї професії. Не знаю, чи що корисного зроблю, але те, що є можливість насолодитись творчістю, радує.
Нарешті можна спокійно витинати, коли душа цього хоче і руки сверблять. Тож повернусь до своїх «маленьких форм». давненько заклади нок не витинала. А літо надихає до читання, тож і до закладинок. Цю серію назву «Пташки – символи України». Ось перші пташки витяла.
Знову до Львова! Частина третя. Вільне плавання
Ну, що ж, те, що запланували ми з екскурсоводом Юлією. виконано. А тепер – те. чого чекали найбільше:вільний час! Одним словом – свобода! хай пробачать мене батьки моїх дітлахів, але я ризикнула – дозволила їм насолодитись Львовом! Погодьтеся, що їм, 12-13 річним, хочеться свободи від нас усі, дорослих, хоч на годинку. Тож провівши інструктаж щодо цікавинок, які є навколо площі Ринок а також щодо безпеки ( не у кожному місті по вулицях трамваї їздять), я відпустила дітлахів у вільне плавання на годинку. Двоє 4-класників, які з нами подорожували не повірили. «Як, самі гуляти?» – здивовано запитали вони. Самі! І брат із сестричкою щасливі майнули в бік шоколадної майстерні.
Знову до Львова! Нові відкриття…
Ну, що ж. відвідали кладовище, а тепер – гайда до міста. Неділя у Львові – це щось неймовірне! Люду – як на ярмарку! Місто прокинулось! Трамваї дзеленчать, машини гудуть, дітлахи щебечуть. туди – сюди сновигають львів’яни, туристи.
Знову до Львова! Зупинка перша . Пантеон
Про цю подорож до славного міста Лева мала написати ще в травні. Саме тоді в останню неділю травня мої семикласники вирушили тоді в свою чергову подорож. Але все склалось не так як бажалось. Тож сьогодні мені захотілось знову подумки повернутись до міста, яке я дуже люблю. Сподіваюсь, що незабаром буду там не лише подумки. Отож, 24 травня 2015 року, неділя. Комфортабельний автобус мчить нас до Львова. Зранку погода чудова, а якщо вірити інтернету, то й день обіцяє бути гарним. Півтори годин пролітає швидко, і ми заїжджаємо на околиці Львова. Ранок. Місто ще дрімає, лише чути дзенькіт трамваїв, під колесами – бруківка. Це таке класне відчуття, коли ти їдеш по бруківці. Принаймні, мені дуже подобається. Якщо заплющити очі, то ніби ти на возі по грунтовій польовій дорозі на празник у сусіднє село їдеш. Той, хто так не їздив, той не знає. А у Тернополі лише шматочок вулиці є з бруківки ( через дамбу на масив «Дружба»). Перша наша зупинка – історико- архітектурний заповідник Личаківське кладовище. Скільки разів була у Львові, а тут ще не була. Хоча, здається, років зо 25 тому. А, може, це déjà vu? Тут нас зустріла чудовий екскурсовод, яка й показала нам найцікавіші місця цього заповідника – місця, де спочивають найвидатніші українці.
Карамельний рай у файному місті
А у нас в квартирі – газ, а у вас?
А у нас сьогодні кішка родила вчора кошенят, а у вас?..
А у нас…
А у нас, скажуть львів'яни, є Майстерня Шоколаду, є Майстерня Карамелі. А у вас, тернопляни, що таке особливе є?