За розкладом наступний урок – у живописній музеї-садибі М. І. Пирогова. (http://www.pirogov.com.ua/ ) Садиба має поетичну назву – Вишня і знаходиться на околиці Вінниці. Понад двадцять років жив, працював тут видатний учений, геніальний хірург, засновник Товариства Червоного Хреста, прекрасний педагог, чудова Людина.
Читати далі
Отож, наступний урок ми проводимо в історико-меморіальному комплексі пам’яті жертв нацизму. Наш автобус під’їжджає до центрального входу у музей. Він створений на території колишньої ставки «Вервольф» (нині смт. Стрижавка Вінницького району). До слова, востаннє я тут була дуже давно. Принаймні, тоді це була лише територія з величезними бетонними брилами, розкиданими поміж дерев, та братською могилою військовополонених і громадян, які будували ставку.
Читати далі
Після відвідання музею фортеці ми підійшли до колишньої каретної зали. Тут розмістилась експозиція першого в Україні Музею голодомору. Відкрили його у 2008 році. Жителі Західних областей України, зокрема Тернопільщини, не пережили такого, вони знають про ті страшні часи лише з підручника історії, фільмів, розповідей, тож, зрозуміло, що експозиція музею вразила моїх дітей. Адже тут вони побачили справжні, писані руками тих, хто пережив голод, чиї родичі загинули від голоду, спогади.
Читати далі
Нарешті ми дочекались нашої подорожі за маршрутом Тернопіль-Меджибіж-Вінниця-Умань.
Читати далі
Про що мріють діти? Про різне:про новий планшет, про смартфон( не дивно, дітки ж сучасні у третьому тисячолітті живемо). Але є ще такі, у яких мрії неземні, незвичайні, казкові. Знайомтесь, Ангелінка – дівчаточко із такими блискучими карими оченятами. Отож, ця дівчинка на моє запитання про мрію відповіла, що мріє бути метеликом! Бувають же такі діти! Ну, а мрії треба крила, тоді вони здійсняться, навіть такі незвичайні, як у Ангелінки! Тож сьогодні у Літній англійській школі (http://smart-center.com.ua/) ми витинали крила своїй мрії.
Ну, що ж, те, що запланували ми з екскурсоводом Юлією. виконано. А тепер – те. чого чекали найбільше:вільний час! Одним словом – свобода! хай пробачать мене батьки моїх дітлахів, але я ризикнула – дозволила їм насолодитись Львовом! Погодьтеся, що їм, 12-13 річним, хочеться свободи від нас усі, дорослих, хоч на годинку. Тож провівши інструктаж щодо цікавинок, які є навколо площі Ринок а також щодо безпеки ( не у кожному місті по вулицях трамваї їздять), я відпустила дітлахів у вільне плавання на годинку. Двоє 4-класників, які з нами подорожували не повірили. «Як, самі гуляти?» – здивовано запитали вони. Самі! І брат із сестричкою щасливі майнули в бік шоколадної майстерні.
Ну, що ж. відвідали кладовище, а тепер – гайда до міста. Неділя у Львові – це щось неймовірне! Люду – як на ярмарку! Місто прокинулось! Трамваї дзеленчать, машини гудуть, дітлахи щебечуть. туди – сюди сновигають львів’яни, туристи.
Про цю подорож до славного міста Лева мала написати ще в травні. Саме тоді в останню неділю травня мої семикласники вирушили тоді в свою чергову подорож. Але все склалось не так як бажалось. Тож сьогодні мені захотілось знову подумки повернутись до міста, яке я дуже люблю. Сподіваюсь, що незабаром буду там не лише подумки. Отож, 24 травня 2015 року, неділя. Комфортабельний автобус мчить нас до Львова. Зранку погода чудова, а якщо вірити інтернету, то й день обіцяє бути гарним. Півтори годин пролітає швидко, і ми заїжджаємо на околиці Львова. Ранок. Місто ще дрімає, лише чути дзенькіт трамваїв, під колесами – бруківка. Це таке класне відчуття, коли ти їдеш по бруківці. Принаймні, мені дуже подобається. Якщо заплющити очі, то ніби ти на возі по грунтовій польовій дорозі на празник у сусіднє село їдеш. Той, хто так не їздив, той не знає. А у Тернополі лише шматочок вулиці є з бруківки ( через дамбу на масив «Дружба»). Перша наша зупинка – історико- архітектурний заповідник Личаківське кладовище. Скільки разів була у Львові, а тут ще не була. Хоча, здається, років зо 25 тому. А, може, це déjà vu? Тут нас зустріла чудовий екскурсовод, яка й показала нам найцікавіші місця цього заповідника – місця, де спочивають найвидатніші українці.
Любі мої, ви уже , напевно, втратили надію почитати мої розповіді про закарпатський вікенд . Але запевняю вас, що краще пізніше, ніж ніколи. Отож, трохи розгребла свої шкільні справи і продовжую розповідати вам про нашу літню коротеньку але дуже насичену подорож захоплюючим чарівним Закарпаттям. Сьогодні я розповім про унікальний музейний комплекс, його називають по – сучасному музей-скансен під відкритим небом "Старе село" у Колочаві. Там ми провели півдня, незважаючи на те, що небесна канцелярія послала на наші голови рясний карпатський дощ, який то лив, як з відра, то вчухав. Але дощ у Карпатах – це супер, особливо влітку. Ніякого дискомфорту – завернулись усі у формені блакитні дощовички і чухають по травичці, по камінчиках згори надолину і знову догори.
ДОРОГА
Нарешті подорож на Закарпаття, про яку мріяла цілий рік, відбулась! А яка подорож без пригод? Як на диво виїхали дуже навіть вчасно. Ну, не о 6.30, а о 6.45. Це дуже навіть непогано. Усі туристи виявились майже пунктуальними. Отож, поїхали. Година вранішня, дорога порожня, небесна канцелярія поки не віщує нічого такого, щоб нам завадило. Хтось намагається додивитись перерваний сон, інший споглядає картинки за вікном. На шляху перше за Тернополем село Підгороднє. Екскурсовод Юля Костюк ( www.smart-center.com.ua ) розповідає, що воно не завжди було Підгороднім, а Фільварки (фільварок- від польського хутір), з1561 року було відоме як Підгородичі,а до 1940 року воно називалось Янівка (Іванівка). Проїхали ще трохи і ми вже у Шибалині Бережанського р-ну. Це село ще старіше – воно відоме з 1475, це поселення часів Київської Русі. Цікаво. що назву його виводять від прізвища Шибалин. За іншим тлумаченням назва походить від діалектного шибай “зірвиголова», тобто поселення «на вітрах”. Подейкують. що у цій місцині дули такі вітри, що зривали (шибали) голову. Ось так, хто посапуючи, хто слухаючи, минули ми і Бережани, й інші населені пункти і пунктики і раптом… Ну що за подорож без пригод (вибачте за повторення). У моторі забулькало, і він , бідака, загнувся. Так що довелось нам добрих півтора години чекати нового мерседеса, який би мав бажання і силу доперти нас до омріяного пункту призначення. За той час, доки новий транспорт рухався , аби підібрати нашу групу, ми освоїли зайняту на цей час територію, на якій тільки й було що «Дубок» і «Дуб» серед ясенів, грабів та всіляких кущів. Хочу сказати вам, що кава у «Дубку» досить таки й смачна. Нарешті карету-мерседес подали. Ми перевантажили свої валізи, пакети, попрощались із водієм і рушили далі. Разом з нами подорожували хмарки. Вони були неймовірно гарні і загадкові.
31 Жов, 2016 |
