Ну, що ж. відвідали кладовище, а тепер – гайда до міста. Неділя у Львові – це щось неймовірне! Люду – як на ярмарку! Місто прокинулось! Трамваї дзеленчать, машини гудуть, дітлахи щебечуть. туди – сюди сновигають львів’яни, туристи.
Про цю подорож до славного міста Лева мала написати ще в травні. Саме тоді в останню неділю травня мої семикласники вирушили тоді в свою чергову подорож. Але все склалось не так як бажалось. Тож сьогодні мені захотілось знову подумки повернутись до міста, яке я дуже люблю. Сподіваюсь, що незабаром буду там не лише подумки. Отож, 24 травня 2015 року, неділя. Комфортабельний автобус мчить нас до Львова. Зранку погода чудова, а якщо вірити інтернету, то й день обіцяє бути гарним. Півтори годин пролітає швидко, і ми заїжджаємо на околиці Львова. Ранок. Місто ще дрімає, лише чути дзенькіт трамваїв, під колесами – бруківка. Це таке класне відчуття, коли ти їдеш по бруківці. Принаймні, мені дуже подобається. Якщо заплющити очі, то ніби ти на возі по грунтовій польовій дорозі на празник у сусіднє село їдеш. Той, хто так не їздив, той не знає. А у Тернополі лише шматочок вулиці є з бруківки ( через дамбу на масив «Дружба»). Перша наша зупинка – історико- архітектурний заповідник Личаківське кладовище. Скільки разів була у Львові, а тут ще не була. Хоча, здається, років зо 25 тому. А, може, це déjà vu? Тут нас зустріла чудовий екскурсовод, яка й показала нам найцікавіші місця цього заповідника – місця, де спочивають найвидатніші українці.
Любі мої, ви уже , напевно, втратили надію почитати мої розповіді про закарпатський вікенд . Але запевняю вас, що краще пізніше, ніж ніколи. Отож, трохи розгребла свої шкільні справи і продовжую розповідати вам про нашу літню коротеньку але дуже насичену подорож захоплюючим чарівним Закарпаттям. Сьогодні я розповім про унікальний музейний комплекс, його називають по – сучасному музей-скансен під відкритим небом "Старе село" у Колочаві. Там ми провели півдня, незважаючи на те, що небесна канцелярія послала на наші голови рясний карпатський дощ, який то лив, як з відра, то вчухав. Але дощ у Карпатах – це супер, особливо влітку. Ніякого дискомфорту – завернулись усі у формені блакитні дощовички і чухають по травичці, по камінчиках згори надолину і знову догори.
ДОРОГА
Нарешті подорож на Закарпаття, про яку мріяла цілий рік, відбулась! А яка подорож без пригод? Як на диво виїхали дуже навіть вчасно. Ну, не о 6.30, а о 6.45. Це дуже навіть непогано. Усі туристи виявились майже пунктуальними. Отож, поїхали. Година вранішня, дорога порожня, небесна канцелярія поки не віщує нічого такого, щоб нам завадило. Хтось намагається додивитись перерваний сон, інший споглядає картинки за вікном. На шляху перше за Тернополем село Підгороднє. Екскурсовод Юля Костюк ( www.smart-center.com.ua ) розповідає, що воно не завжди було Підгороднім, а Фільварки (фільварок- від польського хутір), з1561 року було відоме як Підгородичі,а до 1940 року воно називалось Янівка (Іванівка). Проїхали ще трохи і ми вже у Шибалині Бережанського р-ну. Це село ще старіше – воно відоме з 1475, це поселення часів Київської Русі. Цікаво. що назву його виводять від прізвища Шибалин. За іншим тлумаченням назва походить від діалектного шибай “зірвиголова», тобто поселення «на вітрах”. Подейкують. що у цій місцині дули такі вітри, що зривали (шибали) голову. Ось так, хто посапуючи, хто слухаючи, минули ми і Бережани, й інші населені пункти і пунктики і раптом… Ну що за подорож без пригод (вибачте за повторення). У моторі забулькало, і він , бідака, загнувся. Так що довелось нам добрих півтора години чекати нового мерседеса, який би мав бажання і силу доперти нас до омріяного пункту призначення. За той час, доки новий транспорт рухався , аби підібрати нашу групу, ми освоїли зайняту на цей час територію, на якій тільки й було що «Дубок» і «Дуб» серед ясенів, грабів та всіляких кущів. Хочу сказати вам, що кава у «Дубку» досить таки й смачна. Нарешті карету-мерседес подали. Ми перевантажили свої валізи, пакети, попрощались із водієм і рушили далі. Разом з нами подорожували хмарки. Вони були неймовірно гарні і загадкові.
Ось так звучить аллєгро Бузьких порогів. Знімала на мобільний:
Кілька років тому мені довелось побувати в унікальному місті на Вінничині. Насправді в Україні є чудові місцини, куди, побувавши хоча б раз, хочеться повернутись. Таким неймовірно красивим куточком є Бузькі пороги .
Як і обіцяла, розповідаю про нашу другу зупинку, яку ми зробили, подорожуючи тернопільськими стежками Тараса Шевченка. Ця зупинка – у невеликому містечку Вишнівець. Не буду заглиблюватись в історію, згадаю лишень деякі моменти. Перша писемна згадка про Вишнівець датується 1395 роком. У привілеях польського короля Владислава Варначика від 9 липня 1463 року знаходимо запис, що після смерті власника Вишнівця, Василя Несвіцького на підставі акту поділу маєтків Вишнівець дістається його синові Солтанові, який уперше почав іменуватися князем Вишневецьким. З 1494 року на декілька віків стає Вишнівець родовим гніздом і славою могутнього роду князів Вишневецьких. Тут народився Дмитро – Байда Вишневецький, легендарний засновник козацької дружини на Малій Хортиці (1550 р.), яка стала першим прототипом Запорізької Січі на Дніпровських порогах. На початку ХУШ століття останній з князів Вишневецьких, перший магнат Речі Посполитої, Міхал Сервацій перебудував розорений родовий замок у пишний палац по типу французьких позаміських резиденцій. Інтер’єри палацу вражають сучасників своєю розкішністю. Після смерті Міхала Сервація у 1744 році маєток перейшов у власність найближчих родичів князів Вишневецьких – графів Мнешенків (Мнішеків). В 1846 році Вишнівець відвідав Т. Шевченко. За завданням Археографічної комісії поет їздив на Волинь та Поділля змальовувати історичні та археологічні пам"ятки. У вересні 1848 року в замку над Горинню побував відомий французький письменник Оноре де Бальзак, який зупинився в князів Вишневецьких. Саме третій опублікований лист письменника до своєї коханої був написаний у Вишнівці. Перші дослідження про перебування Тараса Григоровича Шевченка у Вишнівці почав відомий український поет і вчений Василь Щурат. У 1905 році він побував у містечку, де записав спогади 80-літнього Ф.М.Кружилки, які пізніше вмістив у книзі «З життя і творчості Т.Г.Шевченка». Там, зокрема, є такі рядки: «А за Шевченка чували? Бо він тут був… Як не малює, то щось пише. За щось таке його заарештували. Повідали, сам цар його боявся — його пісні. Я ще молодий був. То не раз балакав з ним…» Тут Шевченко почув про сумнозвісну «гру у шахи». Це була така собі «жорстока забаганка графів Мнішеків, котрі звеліли викласти з каменю велетенську шахову дошку, а роль фігур виконували кріпаки. Той із панів, який вигравав «фігуру», забирав її собі у власність. Не одній матері довелося тоді оплакувати сина, дівчині – нареченого, братові – сестру…» Розповідають, що, дізнавшись про такі витівки власника палацу, поет зірвався з місця, довго ходив, а потім співав українську народну пісню “Ой, горе тій чайці”. (Євген Дорош. Тарас Шевченко на Поділлі і Волині. Тернопіль, 2002). Кобзаря зацікавив палац і будівлі, які були на території палацу. І не лише своєю архітектурою, а й тим, що тут побувало багато відомих історичних осіб. Князі Вишневецькі у свій час зібрали бібліотеку, яка налічувала 15 тисяч книг. У замку була картинна галерея, у якій зберігалися полотна відомих художників Рембрандта, Гольбейна та інших. А на другому поверсі знаходився великий театральний зал із оздобленими ложами. До слова, цей зал зберігся і досі. Тут тепер зал місцевого будинку культури. Тарас Шевченко робив замальовки замку і призамкової церкви з півдня. На жаль, ці його роботи не збереглися. Про те, що у Вишнівці. зокрема у палаці перебував Великий Кобзар свідчить відкрита меморіальна дошка біля входу. У 1989 році було встановлено пам’ятник Шевченку на центральній площі селища. А ще до сьогодні у Вишнівецькому палацовому парку стоїть кам’яна лавка, де нібито сидів Кобзар. Ми із задоволенням теж на ній посиділи. Хто зна , може, після цього когось навідає поетична муза.
Зовсім недавно я розповідала вам, дорогі мої читачі про подорож до Кременця і обіцяла, що далі буде наступна наша зупинка у Вишнівці. Але так сталось. що у Кременці ми трішки затримаємося. Справа в тому, що я хочу запросити вас на чудову виставку, яка 3 червня відкрилась у Обласному художньому музеї файного міста Тернополя. Тут оселились 75 картин співця Кременеччини Богдана Романюка. "Богдан Романюк. 75 років – 75 картин" – так називається ця неймовірно прекрасна виставка. Якщо ви зайдете до зали музею, вам не захочеться звідти йти, адже ви поринете у атмосферу старовинного Кременця. А Кременець – це прекрасне місто, де кожен камінчик дихає історією, де живуть талановиті роботящі, прекрасні люди.
Якщо ви любите мандрувати, то вас неодмінно зацікавить чудовий маршрут по західній Україні. Повірте, у нас є на що подивитись. Сьогодні я розкажу вам трішки про старовинне західноукраїнське місто Кременець. Воно старіше за мій Тернопіль більш як на триста літ. Перша писемна згадка про нього у галицько-Волинському літописі датується 1227 роком. Саме тоді Данило Галицький вщент розгромив військо угорського короля Андраша ІІ.
21 Чер, 2015 |
