…Природа тужилась від рання.  І от нарешті розродилась щедрим дощем!  Загриміло, небо розрізала  блискавиця,  враз потемніло, і на спраглу землю, гарячий асфальт впали  перші велетенські краплі, а потім…. Потім він не міг спинитись, цей дощ.  Неначе затіяв велике прання… Нещадно гамселив по дахах і вікнах будинків, змиваючи пил, до блиску вимивав новеньку бруківку, збивав цвіт каштанів, весело барабанив по парасолях, немов реготав”Вона тебе не врятує!”

А потім враз спинився – передихнути. Небо прояснилось,та не надовго… Дощ вирішив, що він не завершив свою справу, тож заганяв перехожих у підворітні, кафе, щоб ті звідти спостерігали за його вибриками.

А ця поезія Л. Компанієць мені подобається:

Занесло на небо  Хмарину важку,

І дощ-баламут Бешкетує в садку:

 Жбуряе на вишні   краплини-друзки,

Куйовдить ромашок Легкі пелюстки,

І тупіт, і хлюпіт, І гуркіт здійма…

Аж ось втихомирився, Був – і нема.

Лиш в небі веселка – Барвиста дуга –

За ним до землі Дві руки простяга.