Бувають подорожі, які плануєш заздалегідь, до яких готуєшся, яких чекаєш. А бувають і такі, які відбуваються спонтанно, якось  підсвідомо ти раптом відчув, що маєш її ось сьогодні-завтра здійснити, бо… Можна не встигнути або, коли ти захочеш, може не вийти, можуть зірки не зійтися правильно, а може не буде до кого їхати, можна запізнитися… Час невблаганний, події непередбачувані, тому рішення їхати прийшло миттєво як і місце, куди саме. Звісно, в Бережани! Звечора лише переглянули в інтернеті, чим можна добратися. Чому Бережани? Тому що тут пройшло моє найсвітліше дитяче дошкілля, тому що мені дуже хотілося показати чоловікові місця, де я зростала, тому що хотілося зустрітися з тим, що  пов’язувало з тими далекими роками. Піймала себе на думці, що коли тобі далеко «за» , то прагнеш віднайти ту маленьку нішу, у якій ти був найщасливішим, найбезтурботнішим. Як з’ясувалося, для мене цією нішею є Бережани.

         Дорога

         О 8.15 були вже на автовокзалі. Надіялись виїхати чим раніше, адже метеопрогноз був шаленим- спека! А трястися півтори години у автобусі у спеку не вельми приємно. Охочих їхати було не дуже багато,  – невеликі черги біля двох кас. Премила касирка сповістила, що рейс на 8.40 відмінено, чим трішки нас засмутила. Наступний- за годину. Нічого не поробиш, доведеться почекати. За розмовою час пролетів швидко. За півгодини автобус підійшов на посадку.

         І ось ми їдемо. Хочу вам сказати, що дорога на Бережани чудова! А краєвиди за вікном дух перехоплюють. Обабіч дороги синіє петрів батіг, помережаний  парасольками дикої моркви, біленькими суцвіттями деревію (або як у народі називають – білоголовник). А поміж ними – зірочки жовтогарячого звіробою на міцних стеблах, сивіє полин, жовтіє пижмо. Різнокольорові смужки городів, скошені поля, долинки, горбочка -краса! І над тим всім – бездонне блакитне небо з білими хмаринками. А ще -чепурненькі будинки, які потопають у квітах, що ростуть попід вікнами.  Майже біля кожної хати росте юка – американська гостя, яка чудово освоїлась на українській землі і милує очі неймовірно красивими великими квітками-дзвіночками. Кажуть, що юка – це «дерево щастя»  і що вона несе удачу і благополуччя своїм власникам. Червоні троянди, клематис різних кольорів та відтінків, мальви -квітковий рай!

Отак непомітно, спостерігаючи за всіє цією красою за вікном, під’їхали до Бережан.

         Місто

         Візитівкою кожного міста для подорожуючих автобусом чи потягом є його вокзал. Дуже прикро, але за 10 років  нічого не змінилося на Бережанському вокзалі, ну, крім того, що зроблено косметичний ремонт приміщення, в якому продають квитки, і вже не ходять потяги. Якщо раптом вам захочеться хоча би просто помити руки  ( про інше мовчу) , то ви не знайдете  такого місця. І це прикро. Але не засмучуйтесь – за 10 метрів приблизно є міський чудовий стадіон, там можна виправити становище. А стадіон і спорткомплекс справді чудовий і використовується за призначенням (пригадується, що ще не так давно на стадіоні у повну силу працював речовий базар). Коли ми приїхали, там якраз тренувалися юні футболісти під керівництвом тренера. Росте гідна зміна нашим спортсменам!

         Вийшовши з автобуса, ми окреслили наш маршрут. Десь за сотню метрів від стадіону – замок, точніше, те, що від нього залишилося. Наскільки мені відомо із різних джерел, існує проєкт реставрації замку, виділялися якісь кошти. Хочеться вірити, що реставрація замку таки відбудеться. Якщо подивитись на світлини  храму на території замку 2013 року ( для порівняння https://lelitka.te.ua/podorozh-do-mista-moho-dytynstva-berezhany/#more-1482 )  і сьогоднішні, то можна побачити, що все- таки щось робиться – я так розумію, що потроху йде реставрація всередині будівлі.  Про це свідчить і рядочок захисних будівельних касок, і складені купою старовинні двері, і те, що нема сміття.

 

         Помилувавшись романтичною красою руїн, ідемо далі. Ось попереду старий міст через річку Золота Липа.  Вона зміліла і мало схожа на річку – радше на річечку. Про річку Золота Липа є різні з легенди . За однією з них ріка дістала таку гарну назву тому що вода у ній була цілющою, смачною  завдяки тому, що настояна на липовому цвіті, за іншою-начебто у річці затонув татарський віз із золотом, а люди впродовж багатьох років продовжували шукати татарський золотий скарб. Як би там не було, правда це чи ні,  ріка Липа давно вже не золота ( навіть не стає золотою від опалого осіннього золотого листя) і справляє сумне враження.

            І ось перший об’єкт, з яким у мене дитячі спогади – міський кінотеатр. Який кінотеатр?-скажуть молоді, юні. – Нема тут ніякого кінотеатру. Нема зараз. А колись…Так , саме у цьому будинку ( він старезний),  із сучасною вивіскою «La Famiglia» – така назва піцерії- був міський кінотеатр. Це, напевно у 50-60-і роки був єдиний розважальний центр для молоді і дітей у вихідний.  Про те, що будівля ця справді кінотеатр , свідчить напис кам’яними буквами . Чи то навмисне їх залишили, коли відкривали сучасний заклад, чи то так міцно і високо ті букви  тримаються  що зняти їх не могли, але пам’ятка залишилася. А навпроти у тіні – щит для афіш, теж старенький. І у старому нашому сімейному альбомі лежить світлинка 1968 року-ми, малі,  біля афіші з фільмами, які пропонувалися дітям на шкільні зимові канікули. Під час канікул великі афіші розміщували ще й на центральній площі міста, навпроти ратуші.

          Поряд з кінотеатром будівля пожежної частини ( так колись називали). Робимо кілька світлин і прямуємо у центр міста.

 

На протилежній стороні вулиці привертає увагу яскраво-салатового кольору будинок. Як виявилось, то адміністративний будинок Лісгоспу. Минаємо будівлі, які належали колись Бережанському педучилищу. Про це буде трохи згодом. Розповідь про Бережанське педучилище заслуговує окремої сторінки, позаяк пов’язана із життям нашої родини.

         Крокую містом і ловлю себе на думці, що для мене майже на кожному кроці – відкриття. Після 1970 року я була у Бережанах , і ніби й не раз- приїжджали до родини, привозила учнів на екскурсії. Але це зовсім інші відчуття- туристичні чи що. Це зовсім не те, що залишилося в дитячих спогадах, це інше – ти просто відвідувала місто, знайомилася з пам’ятками. Але кожного разу було якесь змішане відчуття, чогось не вистачало. Тепер я розумію, що не вистачало ось цієї поїздки, коли головним є не  споглядання історичних будівель міста ( вони надзвичайні!), у якому зростала , а саме ті спогади, які навіюються конкретними будинками, вуличками, які, може, і цінності історичної не мають.

         Велика синагога…Колись була. На жаль, збереглися лише залишки цієї ренесансно-барокового стилю споруди 1718 року. Дивно, що ще якось збереглася ліпнина над дверними отворами. І зовсім не тішать гори сміття всередині.

          На затишній вулиці Валовій знаходяться незвичайної краси вілли, які належали українським        діячам – письменнику і адвокату Андрію Чайковському ( до слова, тут у 1892 році гостював Іван Франко) та священику В. Дубицькому, гостем якого був на свій 60-річний ювілей Б. Лепкий.

         На цій же вулиці височить красива чотириповерхова споруда – гімназія (1914). Гімназію закрили у радянські часи, і стала вона міською школою №1.

І зовсім непримітна двоповерхова будівля – колишній дитячий садок, з яким пов’язані теплі дитячі спогад дитинства. Пам’ятаю, що мою улюблену виховательку звали Марія Михайлівна, пам’ятаю пластмасову велику ляльку Таню, яку вона мені подарувала, коли ми із сім’єю виїжджали у далекий Ніжин, що в Чернігівській області. Можливо, хтось із бережанців знайде і впізнає себе на цих старих світлинах 1965- 1968  років?

          Далі буде…

 А поки що вдихніть на повні груди п'янкий аромат флоксів. Вони у Бережанах у кожному дворі. Флокси – це солодкий дитячй спогад… Так,може, і ви смакували солоденький нектар квіточок ?