Моя нова лялька-мотанка дістала ім’я Василинка- Волошка. На зріст 28 см. Робота стовідсотково ручна.
Чарівною супутницею житнього поля є ніжна волошка. Ця рослина занесена до нас разом із житом, батьківщиною якого вважається прилегла до Росії західна частина Азії. З інших джерел ця квітка потрапила до Європи з 37 по 79 роки після народження Христа, коли жито в давньому Римі вважали за злак, яким можна харчуватися лише у випадку крайнього голоду. Є думки, що волошка потрапила до Європи ще пізніше – під час хрестових походів. Але цю думку спростовують давньоримські легенди. Це означає, що римляни знали цю квітку.
Волошка є однією із дванадцяти квіток, які українські дівчата вплітали у вінок. Ця квітка оспівана у легендах, піснях, казках. Волошки здавна вважалися одними з кращих квітів для плетіння вінків, а тому попит на них, починаючи з шістнадцятого століття, був настільки великий, що деякі садівники почали розводити їх на своїх ділянках.Чистий синій колір волошки спонукав містиків обрати його за символ сталості і вірності. Символом вірності вона стала і для українців.
В одній з українських легенд розповідається, що одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Ховаючись в очереті, щодня вона зачаровано стежила за красенем-юнаком.
А одного разу, коли підійшов Василь до річки умитися, русалка не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони щиро покохали одне одного. Русалка стала кликати Василя у свою водну стихію, а той умовляв її залишитися на землі. У всьому в них було розуміння, не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на полях, але цвітом нагадує голубу стихію.
Люди ж, співчуваючи молодому хлопцю і його матері, в якої він був один, в пам´ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може, через те в багатьох районах України волошку називають саме так – “васильок”.
А ось інша легенда про волошку.У полі працював юнак на ймення Василь. Працював допізна, не помітив як вечір настав. Тож вирішив заночувати під гаєм. Поряд було озерце. Приліг Василь та й швидко заснув, заколисаний вітром та запахом духмяних трав. Приснився юнакові дивний сон: сидить коло нього гарна дівчина і гладить йому волосся. Сорочка на ній блакитна, очі сині як озера, коси русяві довгі.. Красуня – очей не відвести. Василь не міг надивитись на красуню. Хотів торкнутись її, простягнув руку – а видіння щезло, наче й не було. З того часу думки про дівчину не полишали Василя. Наступного вечора після роботи він не пішов додому, а залишився ночувати в полі. Як тільки на небі виступили перші зорі, знову з’явилась красуня. Вона присіла коло житнього поля і тихо завела дивну пісню. Дівчина так захопилась співом, що й не помітила, як Василь підкрався до неї. Хлопець міцно стиснув її у своїх обіймах, задивившись у син-сині очі . Вони були такі глибокі, чарівні, що здавалось, ніби в них відбивається вся краса землі, неба. Дівчина тремтіла… І раптом вона усміхнулась, несміливо, немов злякано.
– Хто ти? – запитав хлопець.
Вона схилила голову набік , одказала тихо:
– Волошка.
“Волошка, Волошка…” – прошепотіло з вітром жито.
“Волошка, Волошка…” – полетіло ген-ген вдалину. І затихло.
З того часу Василь додому не поспішав. а то й зовсім не приходив.. Щоночі разом з Волошкою блукав по полях. Кохання, велике, всеосяжне й щире переповнювало їхні юні серця.
Але батько Волошки, дізнавшись про кохання дочки до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба лічило, щоб його красуня- донтка любилась з бідним парубком?
І прокляв він доньку Волошку. Зашуміло житнє поле, застогнала матінка-земля, зачувши прокльони. Поніс вітер над землею:”Прокляв, прокля-ав!..”
Не стало дівчини-красуні, зацвіла вона синьою квіткою посеред житнього поля.
– Волошко, Волошко, де ти?! – кликав її Василь.
-Я тут… Це я – квітка…
І синя квітка, хитала голівкою і зроняла кришталеві сльози-роси.
– Це ти?
– Це я, це я, Васильку…
Невимовна туга огорнуло любляче серце юнака.
Не повернувся більше Василь до людей. А згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.
Так з тих пір і цвітуть по житах ті сині квіти й донині. А люди назвали їх волошками і васильками…
Васильок- волошка іноді стає учасником деяких народних свят, що пов’язані з хліборобством. Для прикладу, у Володимирській губернії, за твердженням Сахарова, волошка бере участь у цікавому обряді:”водити колос”.
Так називається хід на засіяні поля , коли перед Трійцею жито починає колоситися.
Молоді жінки, дівчата й хлопці збирались на околиці села, брались парами за руки, таким чином, щоб утворився хрест і ставали у два ряди. повернувшись обличчям один до одного..
Потім по таких з’єднаних руках, як по містку пускають дівчинку, прибрану стрічками і волошками.
Пара, по руках якої вона пройшла, поспішає наперед, стає на початку ряду, і так процесія поступово рухається до самої ниви, де росте жито. тут дівчинку опускають на зеилю, вона зриває кілька житніх колосочків і біжить з ними у село. В селі вона кидає колоски коло церкви. Хода супроводжується піснею:

Пішов колос на ниву,
на білу пшеницю.
Вродися на літо
жито з вівсом,
з кукілем та пшеницею.

Інше свято, де також присутня волошка, називається “іменинний сніп”. Воно відбувається наприкінці літа, коли жито , ячмінь та пшениця достигли.
Господиня з хлібом-сіллю й свічкою в руках вирушає зажинати ниву. Перший сніп має назву “іменинний”. Його приносять до хат, ставлять коло божниці, де він і залишається до молотьби. А молотять той сніп окремо, зерно з нього несуть до церкви на освячення; після чого частину освяченого зерна змішують з тим, що залишилось на насіння наступного року, а іншу частину зберігають як цілющий засіб від різних недуг.
У деяких українських повітах, зокрема на Чернігівщині, це свято відбувалось інакше. Після закінчення жнив женці обходили ниву, збирали випадково залишені колоски, плели з них , волошок та інших польових квітів вінок. Ним прикрашали найвродливішу дівчину і з піснею вирушали на хазяйський , а минулі часи – панський двір. Попереду йшов хлопчик, ніс прикрашений волошками іменний сніп, підходячи до воріт, співали:
Відчини, хазяїне, нові ворота.
Несемо віночок із чистого золота.
Ой, вийди, хазяїне, хоч на ганочок,
викупи, викупи золотий віночок…
Хазяїн чи поміщик виходив на ганок. зустрічав женців хлібом-сіллю, частував обідом, поїв горілкою. Вінок, виплетений з останніх колосків та волошок, і сніп, принесений хлопчиком, передавали хазяїну зі словами:”Дай Боже, щоб і на той рік хліб уродився!. Сніп із вінком мав простояти під образами до шостого серпня – Спаса Преображення, а цього дня їх несли до церкви й освячували разом з хлібом, спеченим з нового борошна, зі свіжими медовими сотами, яблуками, грушами нового врожаю.
Зерно освячених колосків зберігали для майбутньої сівби. Віз супроводжували жниці, одна з яких несла вінок колосся, а інша тримала в руках волошки та польові квіти. ( Обряди описані за книгою М. Ф. Золотницького Квіти в легендах і переказах. Київ. Фірма “Довіра” 1992)

Волошка присутня і в українській народній вишивці. ВАСИЛЬКИ або ВОЛОШКИ – символ ніжної і тонкої душевної краси, праведності і святості, душевної чистоти, скромності і привітності.
Вважається, волошки мають значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей – витівок лукавого. Тому їх освячують на Маковея та Великого Спаса. Вінки з волошок, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігають в домівці. Особливу силу мають васильки для молодих: пучком васильків кроплять наречених на весіллі; настоєм з васильків окроплюють галявини, де гуляють хлопці та дівчата Купальської ночі; таким же настоєм дівчата вмиваються – і їх краса стає недоступною злим чарам. Тому ця синя ніжна квітка, вишита на сорочці є сильним оберегом.

Схеми для вишивання волошки (геометризовані) із старих журналі “Радянська жінка”