Після відвідання музею фортеці ми підійшли до колишньої каретної зали. Тут розмістилась експозиція першого в Україні Музею голодомору. Відкрили його у 2008 році. Жителі Західних областей України, зокрема Тернопільщини, не пережили такого, вони знають про ті страшні часи лише з підручника історії, фільмів, розповідей, тож, зрозуміло, що експозиція музею вразила моїх дітей. Адже тут вони побачили справжні, писані руками тих, хто пережив голод, чиї родичі загинули від голоду, спогади.

На понад 500 квадратних метрах розмістилися речові експонати, копії архівних документів (використано близько 400 документів), фотоматеріали.

Нам розповіли, що концепцію музею розробив заслужений художник України хмельничанин Микола Мазур. У створенні музею брали участь і багато подолян.  Крім того, автором скульптурних груп виступив його син Миколи Мазура, член Національної спілки художників України Богдан Мазур.

Небагато залишилося свідків трагічних подій 1932-1933 років. Вони, мабуть, воліли б забути голодні роки, але занадто глибоко врізалися у пам'ять ті часи.

До музею приїжджають люди із Польщі, Білорусії, Росії, загалом зі всього світу.  Книга відгуків, яка є у музеї і яку ми погортали, списана всіма мовами. Це свідчить про те, що експозиція музею надзвичайно сильна, потужна, висвітлює правдиво ті трагічні  страшні часи і нікого не залишає байдужим.

Нас вразила скульптурна композиція- простягнуті людські руки. Кожен хотів доторкнутися до них, щоб відчути те, що відчували люди, на долю котрих випали такі випробування, відчуте, прагнення їх до життя. Це були почуття, яких просто неможливо передати словами.

Читаємо, і кров холоне в жилах (стилістика авторки збережена – із світлини спогадів).

«Спогади про голодомор 1932-1933 року жительки села В. Рішнівка Шепетівського району 1924 року народження Тур Явдокії Федорівни.

То були страшні роки, не дай Бог кому ще таке пережити. Не люди ходили по дорогах а скелети. Нас в сім’ї вижило тільки трьох мама, брат і я. першими повмирали дід і двоє менших (братик і сестричка). В діда попухли ноги. текли рани, а братик смоктав пальчик аж до кості. так і вмер.

В нас в садку була липа то я залізу на неї, наламаю гілок з бруньками а вже в хаті їм брудні ( вони були такі добрі як мед, тільки не солодкі а такі в роті слизькі). їли квітки бузку. В нас в хаті не було нічого з дрантя, активісти забрали подушки, кожуха, все зерно, а мати взяла трошки у вузлик фасолі і сховала в дідову подушку, на якій він лежав опухлий,  від нього так несло.  Він лежав на лежанці внизу, а ми з братом – зверху. Аж тут зайшли троє . щось вони там говорили, а потім один взяв діда штовхнув. потягнув подушку, розірвав і по хаті розсипалось пір’я, впав клуночок фасолі, вони її забрали. Мати плаче а вони ще заглянули до нас в піч і пішли.

В селі померло багато людей. Не було хати щоб хтось не помер в ній». І таких свідчень сотні… Страшні цифри, страшні закони, страшний злочин проти людяності…Це було. І це не можна забути. Ми маємо пам’ятати… З музею всі вийшли мовчазні і пригнічені…

Якщо доля занесе вас до Меджибожа, обов’язково прийдіть у Музей і низько вклоніться пам’яті невинно убієнних і помоліться за світлі їх душі.

Далі – перерва триваліістю зо дві години. Попереду- Вінниця! А поки що можна і подрімати, подумати, помріяти, і поспівати, і в гаджеті повисіти, поки мами а не бачить, тишком погризти щось ( у салоні ж не дозволяється) – кому що до вподоби. 

 Фотозвіт про подорож тут:https://www.facebook.com/lelitka.lelitka/media_set?set=a.1017061238419889.1073741989.100003480661326&type=3&uploaded=76