ДОРОГА

Нарешті подорож на Закарпаття, про яку мріяла цілий рік, відбулась! А яка подорож без пригод? Як на диво виїхали дуже навіть вчасно. Ну, не о 6.30, а о 6.45. Це дуже навіть непогано. Усі туристи виявились майже пунктуальними. Отож, поїхали. Година вранішня, дорога порожня, небесна канцелярія поки не віщує нічого такого, щоб нам завадило. Хтось намагається додивитись перерваний сон, інший споглядає картинки за вікном. На шляху перше за Тернополем село Підгороднє. Екскурсовод Юля Костюк ( www.smart-center.com.ua ) розповідає, що воно не завжди було Підгороднім, а Фільварки (фільварок- від польського хутір), з1561 року було відоме як Підгородичі,а до 1940 року воно називалось Янівка (Іванівка). Проїхали ще трохи і ми вже у Шибалині Бережанського р-ну. Це село ще старіше – воно відоме з 1475, це поселення часів Київської Русі. Цікаво. що назву його виводять від прізвища Шибалин. За іншим тлумаченням назва походить від діалектного шибай “зірвиголова», тобто поселення «на вітрах”. Подейкують. що у цій місцині дули такі вітри, що зривали (шибали) голову. Ось так, хто посапуючи, хто слухаючи, минули ми і Бережани, й інші населені пункти і пунктики і раптом… Ну що за подорож без пригод (вибачте за повторення). У моторі забулькало, і він , бідака, загнувся. Так що довелось нам добрих півтора години чекати нового мерседеса, який би мав бажання і силу доперти нас до омріяного пункту призначення. За той час, доки новий транспорт рухався , аби підібрати нашу групу, ми освоїли зайняту на цей час територію, на якій тільки й було що «Дубок» і «Дуб» серед ясенів, грабів та всіляких кущів. Хочу сказати вам, що кава у «Дубку» досить таки й смачна. Нарешті карету-мерседес подали. Ми перевантажили свої валізи, пакети, попрощались із водієм і рушили далі. Разом з нами подорожували хмарки. Вони були неймовірно гарні і загадкові.

 

Здається, усі в автобусі вже прокинулись. Хлопці на задньому сидінні підспівували Пономарьову: «Я люблю тільки тебе». Потім веселішої – «Я кохаю тебе, Галю». Спереду Артемчик і Олег вели бесіди про мультики. комп’ютерні ігри… Стрийське радіо поміж пісень передавало останні новини з АТО. Час від часу автобус підкидало, як воза на битій дорозі – знамениті львівські шляхи. Незчулась, як заїхали в якесь містечко, яке чомусь мені дуже нагадало Кременець. Вже на виїзді прочитала : «Болехів». Це вже Івано-Франківщина. Минаємо село Княжолуке, районний центр Долина, засноване у 979 році, коли було відкрито соляні джерела на цій території досліджував. Легенда гласить, що в цьому регіоні панував князь Андрійович, який в горах випасав овець. Одного разу вівці попрямували до долини, де був по́тік. Спинити їх було неможливо, тому пастухи помчали за ними, натрапили на «білі» береги потоку, які були вкриті сіллю. Після повернення додому із великими запасами солі князь забув дорогу до долини і був змушений довго її шукати разом із князем Ратіллою. Після пожертви п'яти топок солі та сорока овець богу Перуну вони знову змогли віднайти джерела і так почалося солеваріння на Долинщині. Переваливши через Торунський перевал, ми опиняємось у Вишкові. Село славиться лозоплетінням і виробами із кукурудзяного листя. Ремесло плетіння з листя сухої кукурудзи з’явилося приблизно сто років тому в цьому селищі. Там до сьогодні із цієї сировини виготовляють сувенірні кошики, підставочки, таці, дзвіночки, ляльки ( до слова, останніх і я собі придбала).

ОЗЕРО

Десь годину на другу дня ми добрались до Синевира – перлини Карпат. Ну, не до самого озера. адже воно знаходитиься на висоті 989 метрів над рівнем моря. Ми, як справжні туристи, вирушили до нього пішака ( є диваки, які думають. що вони справжні туристи, бо до самого озера їдуть у крутих автівках). Хвилин 30 ми підіймались до озера. І ось воно – Морське Око Карпат. Чому Морське Око? Якщо подивитись на озеро зверху, то можна побачити, що на його середині, немов зіниця блакитного ока, невеликий острівець, площа якого всього кілька квадратних метрів. А саме озеро оточене стрімкими схилами . вкритими стрункими ялинами, вік яких 149-160 років. Ті схили спадають прямісінько до води.

 

Прекрасну легенду переказують із покоління в покоління. Немов озеро утворилось від потоку сліз графської доньки Синь на тому місці, де її любка, простого верховинського легеня, пастуха Вира, було вбито за наказом підступного графа. На півострові височить вирізана з червоного дерева скульптурна композиція «Синь і Вир», яку створили скульптори Іван Бровді та Михайло Санич. У прозорій синевирській воді чудово почувають себе форель, раки. Просто так піти від озера неможливо. Звісно, хочеться побродити навколо озера, помилуватись блакитним плесом, надихатись повітрям, насиченим запахами карпатських цілющих трав. Тож і ми помандрували стежкою, що кружляла навколо озера.

ДИВА ПІД НОГАМИ

Мандруючи стежкою навколо озера, час від часу дивились під ноги ( рекомендую). Спочатку. щоб не зашпортатись, а потім… «Бабусю, дивись. жаб’ячі очі!» – це Артемчик побачив у химерних сплетіннях коріння дерев великі булькаті очі. І почалась гра: «Хто що побачить під ногами». Скажу вам, це захоплює. Ну, а я як завжди з фотоапаратом. Тож і вас запрошую пофантазувати, роздивившись наші «Знахідки під ногами».

АРТЕМЧИКОВА ЖАБА. А МЕНІ БІЛЬШЕ НА ВОВКА СХОЖЕ)))

 ПТАШКИ НА ГІЛЦІ, А ВАМ?

ОКО

СЛІД. ЧИЙ?

АНГЕЛ

ЯКЕСЬ ЗВІРЯТКО

ВЕДМЕДІ

Після Синевира ми пішли на дуже важливу зустріч – із мешканцями реабілітаційного центру Національного заповідника "Синевир" ведмедями. Їх тут 12. Мішутка, Роза, Стелс. Потап, Беня. Міша , Іра, Малиш, Потап. Бубочка, Вінні, Дюрій. Привезли їх із різних міст: із Ужгорода, Харкова, Рівного, Літина, Луганська, Тячева, Козятина…І професії у них теж різні. Стелс. наприклад працював у цирку-шапіто "Круїз" (м. Рівне), Потап – з Луганського кінно-спортивного клубу "Барс" ( цікаво, він що там верхи їздив?).Є. напевно, і безробітні- тих у лісі знайшли пораненими. Зате тепер у заповіднику їм добре –  і доглядають, і годують. Зауважу, м'яса ведмеді не їдять. лише рибу , фрукти. Гурмани! А ще іноді їм дістається мед. горіхи. апельсини та кавуни!

Наймолодший – Мішутка. Йому лише рік. А найстарший Беня народився у 2003 році.