21 листопада зранку землю вкрив сніжок. Ото вже справді, Михайло на білому коні приїхав. День обіцяв бути гарним. На мене чекала малеча з Тернопільської класичної гімназії. Про зустріч домовились ще на минулому тижні. Вирішила, що будемо «розводити» зайців. Не яких-небудь, а кольорових.

Прийшла трохи швидше. На порозі школи мене зустріла Марія Михайлівна. Саме з нею ми домовлялись про зустріч. У затишному класі ще нікого не було, але за якісь пару хвилин забігла зграйка малечі у вишиванках, голосно привітались. Боже, які милі створіння! Згодом підійшли й решта малюків. Будемо знайомитись. Дві Віки, Софійка, Ромчик, Сабріна, Настя, Віола, Даринка, Женя,.. Здається, зразу запам’ятала всіх, а от минув день – не можу пригадати. Вибачте, малята. Ну прямо, як та вихователька у садочку, в який Петрик П’яточкін ходив.

А далі я дізналась про улюблені іграшки дітлахів – про ведмедика, «Лєго», улюблену ляльку, слоника… О, про це малі готові були розповідати мені багато і довго. Прийшла і моя черга їм розповідати. Спочатку про іграшки їхніх пра-прародичів, а тоді і про кольорових зайців. Погомоніли, а тепер пора і за зайців братись. Скажу вам по правді, нелегка це робота вухатих з малечею розводити. Добре, що нас троє дорослих на 14 першачків було. Так що набігались: тому вузлик зав'язати, іншій – лапки примотати, тій – фартушок причепити…Ух! Але…Згадали пісеньку про зайців, яку вчителька навчила. Отак діти, про зайчиків співаючи, зайчиків мотали. Недарма ж кажуть, що з піснею і робота веселіша, і час біжить швидше, і кольорові зайці народжуються веселі.  Чепурненькі заченята вийшли, у вишиваних фартушках – ну, справжні українські зайченята. Самі дивіться!