Якось швидко промайнули три різдвяні святкові дні. Сьогодні зранку (ще й восьмої години не було) у двері хтось задзвонив. Питаю :” Хто?” “Чи можна завінчувати?” – у відповідь досить молодий чоловічий голос. Яке завінчувати? Сьогодні, на Степана? Саме третього дня після свята Христового різдва ми звеличуємо по українських церквах св. Стефана, котрий віддав своє життя за святу віру… Ніколи не знала, на Степана колядують. Чи, може, я просто не обізнана?

Останні роки у мене іноді складається враження, що колядування перетворюється у такий собі святковий бізнес. Особливо у містах.
Я теж виросла в місті, на асфальті. Але пригадую, з яким трепетом ми колись чекали різдвяних свят. Часи Брежнєва ( на них припало дитинство нашого покоління)… Вголос про Різдво не говорили (у місті). Зате в селах люди трепетно зберігали традиції. Слава Богу, зимові канікули розпочинались 25 грудня і тривали приблизно до 10 січня. А це означало, що , хто “мав село”, тому пощастило – нас відправляли на різдвяні свята в село на Тернопільщині до бабці. Так що ми були свідками усіх передріздвяних клопотів . Сільські парубки готували костюми для вертепу ( як зараз пам’ятаю, які то були витвори мистецтва, зроблені власноруч. Хто б додумався взяти костюм напрокат?), розучували слова . Вдома вся челядь наводила лад, бабця з цьоцею пекли хліб, дзядзьо вудив ковбаси, шинку. Всі вдома, всі в клопотах. У хаті напівтемно. В печі палають сухі дрова; на стінах – химерні тіні. Я любила дивитись на вогонь, а потім – на жар у печі. Наставав час садити хліб у піч. А хліба у нас пекли не один буханець.

З самого ранку 6 січня готувалися 12 свят-вечірніх страв: кутя з пшениці зродзинками, медом та горіхами, узвар, капуста, вареники з капустою, пісні голубці з гречкою, гриби…

Мої дворідні брати з батьком тим часом поять худобу, підстеляють свіжою соломою, годують пахучим сіном. І в усьому панує лад, спокій. Боронь, Боже, щоб хто сварився у цей день!

Коли тільки-но почне сідати сонце, дзядзьо заносив до хати “дідуха” – сніп із жита і, повіншувавши родину, ставив його на покутті під образами. На підлозі розстеляли солому та сіно. Сіно розстеляли і на столі, по кутах якого клали по голівці часнику – “щоб злу силу відганяти”. І все це накривали скатертиною. На покутньому кінці столу клали три хлібини, сіль та воскову свічку, макітру з кутею. Як тільки – но зійде перша зоря, урочисто починався Святий вечір, звичайно, молитвою.
По вечері у нашому селі хлопчики йшли колядувати до родичів. Обов’язковим атрибутом колядника була шопка, зроблена власноруч, а ще звізда. Всередині шопки горіла свічечка. Чомусь дуже мені запам’яталась братова звізда. Вона на мене діяла заворожуюче. Зроблена з дерев’яних планочок, обклеєна сіруватим папером (тепер би сказали крафт-папером) об’ємна звізда, всередині вона мала рухомий фанерний круг із свічкою, яка закріплялась по центру, і по тому кругу від того, що повітря нагрівалось, рухались паперові фігурки (вже й не пам’ятаю, які саме точно), відкидаючи тіні на стінки звізди.
А ще колядка, котру я вперше почула саме тоді в дитинстві, і довгий час саме з нею у мене асоціювалось Різдво:
Бог ся рождає, хто ж Го може знати!
Ісус Му ім’я, Марія Му Мати!

Приспів:
Тут Ангели чудяться,
Рожденного бояться,
А віл стоїть, трясеться,
Осел смутно пасеться.
Пастиріє клячуть,
В плоти Бога бачуть,
Тут же, тут же,
Тут же, тут же, тут!

Марія Му Мати прекрасно співає,
І хор Ангельський їй допомагає!

Йосиф старенький колише Дитятко:
– Люляй же, люляй, мале Отрочатко!
Саме ці куплети врізались в пам’ять назавжди. Може, тому, що мені , міській дівчинці не все було зрозуміло, і самі слова були незвичні, загадкові.

А ще саме тут в с. Козівка Я побачила цікавий різдвяний обряд “Калина”. Хлопці одягалися у вишивані сорочки, підв’язані крайками, зверху – кожухи, на головах – каракульові шапки, на ногах -буксові чоботи. Серед них два-три парубки перевдягнуті (Коза, Жид, Сура). Співають цю коляду “Калита” в ніч з 7 на 8 січня. Парубки ходили до дівчат, до яких вони залицялися. Співали під вікном або у сінях.

1. Гей шумлять луги, долом долиною

Приспів (повторюється після кожної стрічки):
Калина, гей калинонько, розвивай жи ся раненько.

2.Аж там у Львові, у новім городці
Бачив я, бачив там паніночку в віночку.

3.По саду ходила, виноград садила.

4.Виноград садила, купи нагортала.

5.Купи нагортала, старіст виглядала.

6.Вийдемо на гору горішки дзьобати.

7.Горішки дзьобати, тебе споминати.

8.Дай тобі Боже на городі зілля.

9.На городі зілля, а в хаті весілля.

10.Дай тобі Боже мішочок гречки.

11.Мішочок гречки, то на пиріжечки.

12.Мішочок жита, щоб не була бита.

13.Мішочок вівса, бо калина вже вся.

Тоди по тому котрийсь з парубків віншує:

Рости гречна наймолодша,
Най ті любит котрий хоче
Від вінця до вінця,
До хорошого молодця,
Від коцюби до лопати,
Щоб ти вміла хліб саджати.
Христос рождається!

Як тільки пісня та віншування закінчувались, до хлопців виходили одягнуті в українськім строї дівчата.
Одна з них – господиня – запрошувала до хати та пригощала святою вечерею. Пригостившись, хлопці йшли до інших дівчат.
Але ми, малі, найбільше чекали, коли ж то вже нарешті прийде вертеп! Вертеп був неймовірний! Сільські парубки були справжніми артистами. Станіславський точно би сказав “Вірю!”
А коляди у нашому селі були 8 січня з самого ранку. Отоді вже всі охочі хлопчаки від хати до хати колядували, віншували. Яких тільки колядок тоді можна було почути!
Я до чого веду? Були ми на Різдво у батьків (у місті). Ну і, звичайно, час від часу у двері дзвонили колядники. Це чудово, коли просяться колядувати. З кожним дзвінком у двері, виникала думка “Зараз знову ту саму колядку співатимуть” так хотілось почути щось незвичне, нове, чи старовинне. І диво! Зазвучала старовинна лемківська колядка “Добрий вечір, гоподарю, ми поздоровляєм…” Виявилось, її співав семикласник з нашої школи. А колядку (і вертеп 40-х років також) ми колись давно записали з моєю подругою від її батька, ну і, звісно навчили своїх учнів. Мені здається, що по селах ще є люди, котрі пам’ятають старовинні колядки. Якби ж тільки було бажання у наших дітей записати, навчитись, перейняти

А як буде бажання, то ми збережемо наші традиції для нащадків.