Нарешті пролунав довгожданий дзвінок від Світлани. Я чекала його, чекала, щоб отримати добро на друк цієї розповіді про незвичайну жінку. Статтю писала довго, з паузами, поверталась до неї, щоразу щось змінюючи. Тож виношу її на ваш суд, дорогі мої читачі. І саме сьогодні, у день Святого Миколая. нехай це буде моїм подарунком Світлані і вам.

23. 06.2013

Про цю людину я хотіла написати давно. Ця людина – Світлана Драган. Тернопільська художниця з нелегкою долею. Я познайомилась з нею у 2009 році десь за тиждень до Різдва. Тоді я разом із своїми учнями прийшла привітати із наступаючими святами мешканців місцевого геріатричного інтернату. От там ми і познайомились, точніше, спочатку ми познайомились із картинами Світлани. Справа в тому, що бібліотека інтернату слугувала нам за гримерну, де діти перевдягались у костюми, гримувались, готуючись до виступу перед мешканцями закладу. Нашу увагу привернули живописні полотна, які прикрашали стіни приміщення. Це були квіти, писані аквареллю, картини на яких зображувались біблійні сюжети, жіночі портрети. Від них віяло якимсь спокоєм, теплом. На запитання «Чиї це картини?» привітна пані бібліотекар відповіла, що авторка цих картин живе тут. Мені тоді неодмінно захотілось познайомитись із художницею. Я ще тоді сказала собі: «Ця Світлана має бути незвичайною жінкою. Звичайна людина так не пише. Це – від Бога».

Після виступу діти зазвичай заходять з колядками до тих, хто не міг бути на виступі. Так ми зайшли і у кімнату до Світлани. Тут, у її по-домашньому затишній кімнаті, і відбулось наше перше знайомство. З того часу, буваючи у інтернаті, ми завжди заходили до неї, щоб провідати. Минулого року  учасниці моєї  «співучої ескадрильї»(так жартома я називала своїх дівчаток) і учасники вертепу закінчили школу. Я взяла п’ятий клас . І якось так сталось, що цього року ми не зібрались, щоб знову, як завжди, відвідати наших друзів. Це не давало мені спокою. Тож, дочекавшись довгожданої відпустки, я написала електронного листа Світлані, щоб домовитись про зустріч. Відповідь прийшла не відразу. Хто ж його знав, що в інтернаті не завжди є інтернет? Це тепер я вже знаю про це. Світлана все ж відгукнулась. За якийсь час я їй зателефонувала. Та обставини складались так, що ну ніяк не давали нам зустрітись.

Лише на другий день Зелених свят із самого ранку я ще раз набрала Світланин номер. На другому кінці приємний голос відповів, що мене чекають. Тож, не гаючи часу, я швиденько вдягнулась,. кинула на плече сумку із неодмінним атрибутом, з котрим я не розстаюсь ніколи – фотоапаратом – і з товстим записником, у якому записала запитання для Світлани, вискочила з хати. Втішилась, що сьогодні не спекотно.  Після двотижневої спеки хотілось бодай маленького дощику. Бог, мабуть, почув мої благання, бо почав несміливо накрапати дощ. Взагалі–то, те, що падало з неба, дуже віддалено нагадувало дощ. Проте було свіжо, і можна було обійтись без парасольки, якої у мене і так з собою не було. Постоявши якісь кілька хвилин на зупинці, я вирішила, що до інтернату все одно не буде , чим їхати. Тому мене влаштує і пішохідна прогулянка. Нема нічого кращого як два кілометри пішки під маленьким дощиком асфальтованою дорогою.

Так хвилин за двадцять, трошки нагадуючи змокле курча, я була біля  знайомих воріт інтернату. Нещасний дощик уже припинився. У дворі прогулювались дві бабусі у компанії таких же за віком кавалерів.  Світлана зустріла мене у коридорі привітною усмішкою.  Я ще подумала: «Як їй пасує це ім’я…» Вона, напевно, вже виглядала мене.

У кімнаті, де живе Світлана, затишно і охайно. Чесно кажучи, йдучи сюди, я трохи хвилювалась. Питання-то склала, але як наважитись запропонувати їх Світлані, не уявляла.  Проте розмова зав’язалась сама собою. Спочатку про квіти. Вона любить орхідеї. Але вони чомусь не хочуть тут рости. Взагалі, ті квіти, що Світлані подобаються, не приживаються у кімнаті. Чи то їм світла замало, чи догляду особливого потребують, чи що?  Зате «венерине волосся» буяє, і пеларгонія  з незвичайного кольору квітками ловить промінчики сонця, що пробиваються через густе зелене гілля дерев за вікном. Пеларгонія – квіти з дитинства. Вони росли у бабусиній хаті у селі Синява Збаразького району, де проходило дитинство. Щоправда, бабуся Настя не любила квітучих вазонів, їх почала вирощувати Світлана, коли підросла. Світлана із захопленням розповідає мені про мушкательку (так у нас на Галичині називають пеларгонію), показує світлини різних видів цієї рослини і ділиться своєю мрією – дістати королівську і пахучу пеларгонію. Я дістала урок із ботаніки. Тепер я знаю, чим відрізняються листочки у різних видів пеларгонії, яких різноманітних відтінків бувають її квітки. Я навіть по-іншому подивилась на цю квітку. Особисто для мене, як не дивно, вона теж асоціюється із дитинством – у селі на батьківщині мого батька, теж на ганку  і в кімнатах на підвіконнях росли пеларгонії.

За нашою розмовою спостерігала красуня з дивним ім’ям Камі. Вона вмостилася на столі, немов на подіумі. Хто така Камі? Це одна із улюблених Світланиних ляльок. Я знала, що Світлана колекціонує ляльок. Через те відразу зауважила, що їх нема на звичному місці. Зазвичай вони стояли на полиці. А зараз лише одна з них і залишилась. Виявилось, всі решта ляльок зберігає подруга, а час від часу котрась із них навідує свою господиню. Ну, прямо, як улюблені дружини якого-небудь турецького султана. Камі парадувалась у білосніжному літньому вбранні. «Так як у нашому парку тернопільські панянки влітку гуляють», – усміхнулась Світлана. Тільки не думайте, що у Камі лише це вбрання. Господиня час від часу перевдягає їх у обновки, котрі шиє сама. Сподівається, що скоро у Камі буде обновка – плаття як у Кармен, вже й клаптики  підходящі назбирала. і мережива.  «Дуже мені подобаються такі іспанські спідниці, як сонце», – каже Світлана.

Здавалося б, тільки й світу, що у вікні. А ні! Душа рветься на волю. У кутку кімнати примостився Світланин «скутер», як вона називає електричний інвалідний візок. Він дає можливість вирватись з чотирьох стін і розважитись. Як тільки гарна погода, а ще краще – спека (Світлана, на відміну від мене, дуже любить спеку), Світлана виїздить у місто. Маршрут зазвичай один і той же – парк , супермаркет «Орнава». Справа в тому, що , на жаль, нема у нас нормальних пандусів (ті, що є, то хіба для трюкачів на велосипедах, але аж ніяк не для інвалідних візків), щоб можна було «зайти» чи в театр, чи в кіно, чи в крамницю, чи в музей… Тож лишається парк і супермаркет, та й то лише перший його поверх. Але це не зупиняє Світлану. З усмішкою розповідає вона про такі свої походи. Я слухаю її розповідь, уявляю собі серйозного охоронця, який спостерігає, як вона перечитує один за одним журнали, що лежать на столі, не купуючи їх, (А навіщо тієї макулатури вдома,  коли можна за годинку-другу прочитати тут біля кіоска?)  а у магазинчику з іграшками бере до рук ляльок і  ведмедиків, насолоджується духмяним запахом шампунів, і мені стає весело. У ній живе дитина, та дівчинка з далекого дитинства.

А далі – прогулянка парком. Тут, серед зеленого буяння запашних трав і квітів, добре думається і читається. Добре, що вигадали аудіо книги. Коли підводять очі, можна «читати», слухаючи. Світлана – глибоко віруюча людина, тож і книги, які вона читає, в переважній більшості – релігійного змісту, філософські. Хоча… І серед цих книг є такі, що заставляють усміхнутись, написані з легкою іронією. Світлана починає читати вголос одну з таких книг. Її голос поволі стихає, і я ловлю себе на тому, що я хочу слухати і слухати його , як у дитинстві, коли казки читала мама. Світлана раз по раз запитує, чи не втомила мене. А я відчуваю, що, напевно, вона вже втомилась, а йти мені зовсім не хочеться.  Щось є в цій жінці таке, що притягує до себе.

 

30.06.2013

Сьогодні неділя. Вирішила пройтись по ринку. Ну, звісно, у мене є ціль. Взагалі. я не люблю ходити на ринок. Але мені конче треба знайти ту королівську пеларгонію.  (Ну, прямо як у тій казці «Червоненька квіточка».) У квіткових магазинах їх нема, на мене дивляться як на інопланетянку. Ну, зрозуміло, тепер мода на орхідеї, атріуми та інші екзотичні квіти. А то є мушкателька – квітка , яка у наші часи цвіла на підвіконнях у сільських хатах, ганках, у дитячих садочках і школах, у міських квартирах. Запитую, чи є королівська пеларгонія, або як її ще називають, герань. Мила дівчина знизує плечима, усміхається: «Ви на відкритих рядах на ринку подивіться». Ну, що ж, іду туди. «Відкриті ряди» буяють різнобарв’ям! Краса! Цвітуть бегонії, фуксії, ще там якась краса (даруйте, я не дуже розбираюсь в цьому). Здається, знайшла, те що шукала. Воістину, хто шукає, той знаходить! Поряд з королівською ще й ангельську. Ну, ця ніжна дрібнота буде для Світлани сюрпризом. Обожнюю любити людям сюрпризи! Мої пошуки були не марними! Так що я з піднесеним настроєм поїхала додому. Мені кортіло по швидше поділитись із Світланою новиною. Ну, не вмію я довго тримати  таємницю. Спонсором статті є жк империал. А от про ангельську квіточку я не скажу. Набираю номер. Десь там, в мобільному просторі. на другому кінці довгенько йдуть дзвінки. Нарешті чую тихий приємний голос. Я, не приховуючи емоцій, розповідаю про свою знахідку. Чую по голосу, Світлана теж рада. Домовляємось про зустріч – зателефоную…

2.07. 13

Іду знайомою дорогою. Сонце давно вже над головою. Погода чудова. Дорогою милуюсь хмарками, квітами, що цвітуть у кожному дворі. До слова, дуже тут гарні подвір’ячка у Петрикові – доглянуті, заквітчані. А будинки як палаци. Раптом на горизонті показалась чорна кицька. Ну, все, не встигла.  Все таки перейшла мені дорогу. Дістаю фотоапарат, щоб на згадку її сфотографувати, Кицька (а, може, кіт) швиденько сховалась у канавці біля дороги, і доки моя «Мильниця» налаштовувалась, дременула у підворіття. У фотосесії вона явно не збиралась брати участь. Ну, що ж , не пощастило. Ось і знайомі ворота.

 За якусь мить я вже у вестибюлі. Мене зустрічає усміхнена Світлана.

Ми прямуємо до кімнати. Я дістаю із пакета квіти. Спочатку королівську пеларгонію, а потім… Сюрприз, про який я Світлані не говорила, – ангельську пеларгонію. Ці маленькі квіточки відразу сподобались їй. Вони не можуть не зачарувати – дрібненькі ніжні, рожеві, тендітні. Нові квіти відразу зайняли місце на підвіконні, і у кімнаті відразу стало затишніше.

Сьогодні я нарешті подарую Світлані свого Синього ангела. Синій ангел символізує Святі Небеса, людську праведність і чисту духовну відданість людини своєму Творцю і Судді, Владиці Небес і Світу. …Його стихія – вода, котра не тільки сама синя, але й змикається із синім небом… В ньому – і фарби моря, і прохолода землі. Він – символ Божественних Небес, куди возносяться праведники Христової віри, і – найперша серед них – Пресвята Богородиця, яка носила в своїй непорочній утробі Небожителя -Ісуса Христа. В ризах голубого кольору правлять священики Божу Службу, приурочену Пречистій Діві Марії – Матері Божій….

А ще я принесла із собою томик поезії Ліни Костенко. Сама дуже люблю, і сподіваюсь, що її поезія подобається Світлані, адже, як я уже згадувала, у нас багато чого спільного.

Не помилилась. Справді, Ліна Костенко – улюблена українська поетеса. Світлани. З цього приводу Світлана розповіла трохи кумедну історію. Якось вона слухала по радіо передачу, де читали поезію. Такі гарні були вірші, зокрема про Чорнобиль. «Я слухаю і думаю, – згадує Світлана, – от сильно написано, так схоже на Ліну Костенко. Але це, мабуть, не вона. Аж тут диктор повідомляє:ви слухали нові вірші Ліни Костенко». Далі одну за другою Світлана читала мені свої улюблені вірші – Шевченко, Єсенін, Леся Українка… «Contra spem spero» не тільки одна з улюблених поезій, а й девіз мого життя, – ділиться художниця зі мною. Я ловлю себе на тому,  що мені хочеться слухати і слухати тихий голос Світлани. Коли вона читає, здається, поринає повністю у ті слова, рядки, розчиняється в них…А я милуюсь цією красивою жінкою…Якби я була художницею, я б писала її… З нею втрачаєш почуття часу, почуття реальності. Вже й сутеніти почало, а ми говорили, дивились фрагменти фільмів, слухали музику…А коли ж я побачу нові роботи?

– А я Вам ще не показувала? – щиро здивувалась Світлана.

– Ні…

-.Справді? А ось цю коробочку показувала? – Світлана дістала з шухляди малинову коробочку і передала її мені.

– Ні. А що це? – прийшла моя черга дивуватись.

 Я беру до рук прямокутну коробочку, відкриваю і … Я вперше в житті тримаю в руках цю незвичайну річ і вперше в житті ось так переді мною бачу володарку її. Орден Княгині Ольги ІІІ ступеня – Державна відзнака, якою нагороджують в Україні жінок «за визначні особисті заслуги в державній, виробничій, громадській, науковій, освітянській, культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності, вихованні дітей у сім'ї». Я щиро рада за Світлану.

Картини

«Я давно люблю писати картини з образами Ісуса чи Матері Божої, — зауважує вона. — Один священик порадив мені спробувати ілюструвати висловлювання з Біблії. Пам’ятаю, він відкрив Святе Письмо і прочитав слова: «Бог не хоче смерті грішника, але щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив». Він сказав, що саме вони якраз підходять до мого малюнка — відламаної гілки у склянці води. Це мене дуже зацікавило, і я взялася за роботу». Так народився цикл малюнків – асоціацій. До слова ці малюнки – графічні. Світлана малює і олійними фарбами, і аквареллю, але особливо любить олівець.

А ще – жіночі портрети. На більшості з них – прекрасні жінки, писані аквареллю або олівцем. Мені було цікаво, чи у цих красунь на портретах є прототипи. Виявилось, що Світлана малює їх з уяви. На одному з жіночих портретів – підпис: «Краса – річ оманлива, врода – марна. Жінка, що Бога боїться, – така хвали достойна». Це слова зі Святого Письма.

 

А я цілий перелік запитань склала для Світлани… Інтерв’ю …Ну, що ж пора трішки перейти і до нього. Хоча…Під час наших зустрічей я уже багато чого дізналась.

Фрагменти біографії

Народилась 18жовтня  1967 року у Тернополі. Прожила тут дуже мало, тому майже не пам’ятає міста. Та. зрештою, не дуже хоче згадувати про той час. Батьки залишили її бабусі Насті у селі Синява Збаразького району. Найтепліші спогади – про бабусю, яка я її ростила. Бабуся Настя була дуже побожною, ставилась з величезною повагою до книг. Вона працювала у школі.

– Вчителькою? – запитую.

– Ні, прибиральницею,- усміхається Світлана. Але бабуся Настя була незвичайною  жінкою. Вона навчила мене молитов, прищепила любов до читання. Коли мені було 6 років, бабуся носила мене до школи на руках (тепер кажуть, як вільного слухача). Тоді за рік, як прийшов час йти до школи (а тоді у школу йшли із семи років), я заявила, що більше до школи не піду. А що мені там робити? Палички складати? Я ж усе знаю!

І прийняли Світлану відразу у другий клас. Навчалася Світлана вдома. Додому приходили вчителі, і дівчинка жадібно наповнювалась знаннями.

Коли почала малювати?

 Світлана замислюється, а тоді , усміхаючись, каже: «Скільки себе пам’ятаю, стільки малюю. Дітям завжди хочеться малювати. Що перше намалювала, важко сказати. Пам’ятаю лише, як малювала, повзаючи по підлозі, квіти, принцес. Кожна ж дівчинка, мабуть , в дитинстві мріє бути принцесою». Напевне, подумалось мені, саме з дитинства у Світлани любов до красивих ляльок, яких вона наряджає, мов принцес.

 Згодом прийшла релігійна тематика. Коли я переглядала невеличкий альбом малюнків – асоціацій, мою увагу привернули слова, які промовив Лис у казці Антуана Сент-Екзюпері : «Добре бачить лише серце. Найголовнішого очима не побачиш». Я здивувалась, адже це не були слова з Біблії, а ангелятко було схоже на маленького принца. Поряд було зображено ангелятко із закритими оченятами. А на останній сторінці альбому – світлина… На ній стара хата. стежка… Це бабусина хата, та сама, в якій  зростала художниця. Бабусі давно нема, а світлі спогади про неї завжди у серці.

Батьки…На них вона не тримає зла. Каже: «Життя є життя. Воно коротке і не варто його псувати якимись поганими речами. Потрібно вчитися і намагатися прощати». Так, напевно, Бог дав. Все що не стається – на краще. Головне було – не впасти у відчай, витримати всі випробування.«Коли ти піднімаєш вітрило, то Бог посилає вітер», – любить повторювати Світлана.

Малювання – це не все, що вміє художниця.  «Був час, коли я захоплювалась бісером. Такий собі «бісерний» період», згадує Світлана. І я пам’ятаю той період. Тоді ми і познайомились. Бісероплетінням Світлана почала займатись, перебуваючи якийсь час у притулку в с. Рай. що на Бережанщині. Навіть організувала гурток по бісероплетінню. Коли потрапила до інтернату, ще деякий час продовжувала творити з бісеру. Але кожне хобі вимагає часу. Тож зрозуміла, що малювання – це не хобі, це життя. «Воно немов проростає через усе моє єство. Тому треба було вибирати. Я вибрала малювання»,- згадує Світлана.

 Своїх картин художниця не продає. Вона їх дарує. Хоча… Її роботи є і за кордоном. За кошти, виручені з аукціону (його організували друзі Світлани) художниця придбала ноутбук. Для неї – це і зв’язок із світом, і книги, і музика. Вона бере участь у виставках, якщо запрошують, або якщо допоможуть друзі. Шість років тому була перша персональна виставка у Польщі. Це була перша подорож Світлани за кордон. Давно…  А запрошують в основному взяти участь і виставках у Тернополі,  приурочених Дню інваліда щороку у Києві…Від останніх слів про виставки у мене якось защеміло…Але я знаю, це була не жалість. Це – захоплення Людиною. Людиною, котра вчить мене жити, любити, вчить своїм життям.

– Чи є улюблена картина?

– Люблю всі картини.. А найулюбленіша… Напевно, та, котра ще не намальована. Котра ще всередині, котра кільчиться, а потім проросте як зернина.

– А книга є улюблена?

– На рахунок цього запитання зі мною трапився курйозний випадок. Одного разу на якійсь зустрічі мене про це запитала журналістка. Я відповіла, що першою моєю улюбленою книгою є Біблія. а за нею – «Маленький принц» Антуана Сент-Екзюпері. Поряд стояв молодий юнак, який щиро здивувався і вигукнув: «Нічого собі! Ви мали би сказати, що другою після Біблії  для вас є «Кобзар»!

– Що ви цінуєте в людях, Світлано?

Світлана на мить замислюється…

– Важко сказати. Мабуть, все в комплексі – доброту, розум, вміння любити. Вміння любити – це, мабуть, головне. Знаєте такий вислів «Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть вбити. Не бійся друзів – у гіршому випадку вони можуть зрадити. Бійся байдужих – вони і не вб'ють, і не зрадять, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство».

За що Світлана Драган вдячна Богу?

 -За те, що Він є зі мною. За те, що Він мене любить, незважаючи на те, що я зробила чи не зробила. За те, що Він мені довіряє. За те, що він всіх нас любить.

Час швидкоплинний. Не зглянулись ми, як почало сутеніти. Стрілка годинника невмолимо наближалась до пів на дев’яту. О дев’ятій, ввечері у Світлани – робота.  Вона має групу вечірньої молитви. Вона вчить  людей вірити і любити…

Ось щойно зателефонувала Світлана. Квіти, подаровані мною, зацвіли. Тепер їх Світлана називає Мама і Донечка, бо дуже вже вони схожі між собою…

Р.S. Сподіваюсь на нову зустріч. Ще в цьому році. І ще…Світлана знову взялась малювати після перерви.