На лісовій галявинці у затишному закутку серед запашних трав і різнобарвних квітів  примостилась чепурна хатинка. Ще минулої осені  у ній поселилось молоде заяче подружжя. Навесні на світ народились  однаковісінькі пухнастики – чотири донечки і синочок. Усі як один були сіренькі, без жодної плямочки, ну як крапельки води. Матуся Зайчиха і Татко Заєць натішитись не могли – такі в них діточки, ну найкращі у світі. Хлопчикові- зайченяті ім’я вигадали одразу ( він же один) – Вуханчик. А от з дівчатками було важче. Ну не мають зайці іменослова. Але зрештою, і дівчатка отримали гарні імена: Лапонька, Зая, Вуханя, Хрумка. Не думай, що ці імена просто так далися. Вуханя – тому що, коли слухала мамину пісеньку, нашорошувала вушка; Хрумка постійно чимсь хрумтіла – то морквинкою, то гілочкою, то капустяним качанчиком; Лапонька коли сердилась, барабанила лапками по животику, ну а Зая постійно солодко позіхала і при цьому грайливо підморгувала сестричкам і братику. Усі зайченята, не дивлячись на те, що вони були на вигляд однаковісінькі, мали різні характери. Зате бешкетувати любили усі. Вуханчик був найстарший – на десять хвилин старший від Лапоньки, на одинадцять від Заї, на дванадцять від Вухані і аж на тринадцять – від Хрумки. Тож він був найвигадливішим витівником, і найхитрішим. Ні, не подумай, друже, нічого поганого – Вуханчик завжди був готовий захистити своїх сестричок, якщо у лісі їх хтось ображав. Але іноді він любив щось таке вичворити! Таке, за що татко Заєць міг добряче  і за вуха натягати, а вуха у зайців, сам розумієш, і так некороткі. Тож у таких випадках Вуханчик примудрювався свою провину на меншеньких спихнути – їм однаково нічого не буде. Ну хіба що мама насвариться трішки. Врешті-решт наймолодшенькій –Хрумці – така негідна поведінка братика набридла. Але що ж робити? І тут вона згадала! Що?

Зайчата часто бігали гуляти на край лісу. А під лісом стояла гарна хатинка. Кожного ранку, як тільки вставало сонечко, двері хатинки відкривались, і на порозі з’являвся дивакуватий Чоловік. Дивакуватим він здавався вухатій малечі. Чоловік сходив східцями, йшов до стовпа, на якому бовталось щось дуже дивне: металеве, схоже на відерце, з носиком. Коли Чоловік рукою натискав на носик, звідти хлюпала водичка. Ну, маленький друже, ти, мабуть. здогадався, що це був всього – навсього старезний алюмінієвий умивальник. Умившись, Чоловік сідав на лавку, що росла під такою самою старезною грушею, і з колись гарного, а тепер вже надщербленого, горнятка пив якусь дуже запашну темну рідину. Ну звісно, це була кава. Насолодившись чудодійним напоєм, Чоловік йшов у хатину і за мить повертався з неї із незнайомими для зайченят предметами. Цими незнайомими предметами була велика дерев’яна дошка на трьох ногах, якась нарівна велика тарілка з кольоровими кружальцями, цілий оберемок заструганих паличок із хвостками на кінцях і посудина. у якій хлюпалась вода. Чоловік розставляв все це посеред двору, надягав фартуха, вкритого кольоровими плямами і брався за роботу. Робота його була дуже дивною із заячого погляду. Чоловік полоскав палички у воді, потім вмочував у кольорову тягучу рідину в один із принесених ним збаночків, а після цього проводив паличками по білому полотну,  прикріпленому до триногої дошки. І так він робив цілісінький день. І від тієї дивної роботи на полотні з’являлись чудові кольорові плями, такі схожі на гарні квіти, які росли коло заячої хатини. Дивуванню зайченят не було меж! А тим паче, чудові різнокольорові плями не зникали! Вони захоплено спостерігали за чарівними рухамим дивного Чоловіка. Ми то здогадались, що дивний чоловік був Художником! Тринога дошка не що інше як мольбертт, а дивовижні палички з хвостиками- пензлі. Зайці ж то цього не знають!

У черговий раз, спостерігаючи за Художником, Хрумка вирішила., що вона разом із сестричками і братиком обов’язково заглянуть у ті чарівні збаночки із кольоровою рідиною А раптом ця рідина ще й смачненька. Отож, як тільки Художник закінчив роботу ( а був саме полудень) і пішов у хатинку відпочити і набратись натхнення, як зайченята за командою Хрумки., штовхаючись і весело сміючись, кинулись на подвір’я до чарівних збаночків. Збаночки виявились не закритими. Вухань з розгону вскочив у одну з них. У збаночку виявилась біла фарба. Це сестрички зрозуміли одразу, як тільки із неї показались  братові вуха. Всі весело зареготались і вслід за братом скочили у іншу збаночки.  Цього зайченятам виявилось замало, тож вони по черзі стрибали із одного збаночка в інший. І на кінець, втомившись, зайченята рядочком вляглися посеред двору на зеленій травичці. Сонечко гріло все дужче. Фарба підсихала швидше. Зайченята ніжились під сонячними промінчиками. Аж раптом скрипнули двері. У них спочатку просунувся великий крислатий капелюх… А що було далі. зайченята не чекали. Вони мерщій скочили на лапки і прожогом – у найближчі кущі, а та і в ліс!

Незчулися, як опинились на рідній лісовій галявинці. Аж тут зайченята роздивились один одного і покотились зо сміху. Вони перетворились на милі вухасті різнокольорові створіннячка. Довелось їм перезнайомитися . а то рідні сестрички не впізнали ні одна одну, ані братика Вуханя. Зате Хрумка і всі точно знали. що тепер Вуханю не вдасться обманути матусю, коли він у черговий раз що-небуть вичворить! Та і матуся і татко менше плутати рідних дітей будуть (і таке ж часом буває, особливо спросоння). Адже фарба не змиватиметься ще довго. А може, за той час і братик виправиться.

Ось така моя казочка про кольорових зайців. А ще ця казка є подарунком для тих. хто брав участь у майстер-класі із мотання зайчиків у перший день Фестивалю іграшки у Тернополі 20 березня 2014 року. 

А наші зайчики-із кольорових клаптиків. Майстер-клас «Зайчики –на пальчики дивись тут на моєму сайті «Натхнення»:

http://lelitka-inspiration.blogspot.com/2011/12/blog-post_9059.html

Галина Дудар

27.03.2014