Як писав видатний арабський письменник і філософ 20-го століття Джебран Халіль Джебран, «спогад – різновид зустрічі».
Отож за кілька днів минає місяць, як ми повернулись із славного міста Черкас, а спогади і досі бентежать. Про місто, про конкурс і ляльок, а головне – про людей Черкащини.
Коли я повернулась, звісно, мене запитували: «А люди які там?» Коротко? Доброзичливі, гостинні, привітні, щирі. Принаймні, інші нам не зустрічалися.

Знайомство з ними почалось ще задовго до поїздки. Ми ще навіть точно не знали, чи поїдемо, а на нас в Черкасах уже чекали, ми вже знали, що зупинимось у Ліди Колесник, і навіть , якщо треба, то й з ночівлею. Це багато важить. Адже опинитись у далекому незнайомому місті, не знаючи, що, де, коли і як – повірте, трохи лякає. Ну, ясно, язик і до Києва доведе, і по Черкасах теж, але все ж добре, коли на тебе чекають і тобі раді.
Маршрутка довезла нас до зупинки «Шкільна». Як я уже писала, тут нас зустріли Ліда із Дарчиком – серйозним, поважним Лідиним синочком. Він штовхав поперед себе ляльковий візочок, у якому «сидів» яскравий кубик (Напевно, хлопчикам несолідно возити у візочках ляльок чи ведмедиків. Не чоловіча це справа. От кубики…) Маленький джентльмен скоса позирав на наших дівчаток, які вже готові були його бавити. Проте він ще не був готовий до спілкування і до того, щоб його бавили. Витримував паузу а, може, що замислив: «Знай наших хлопців».
Пауза тривала недовго. Вже за якийсь час малий козак гасав по кімнаті із новими подружками, ляпав ручками по клавішах, всівшись на Юлині коліна. А ввечері всі троє дружно «перевертали хату», влаштувавши гармидер з «барабанним боєм» на балконі. Бідолашні , але милі сусіди навіть не постукали у батарею, як це роблять зазвичай невдоволені люди. Ну, не кожного ж дня в гості галичани приїжджають. Господиня Ліда – мила, тендітна, зовсім юна, з щирою ніжною посмішкою. Такою я бачу у своїх спогадах її. Вона, напевно, завжди усміхається. Мене дивує, як така молоденька, ніжна, змогла підняти всю область, ба на тільки область – Україну, сколихнути, організувавши такий грандіозний конкурс. Так. грандіозний. Бо залучити до участі в ньому стільки дітей це не просто. А знайти однодумців, котрі би підтримали цей некомерційний , я підкреслюю – некомерційний проект – це, вибачте, не кожний досвідчений зробить. Я схиляю голову перед такими людьми, котрим небайдуже майбутнє наших дітей, котрі не мали з цього конкурсу ніякого зиску, жодної вигоди, а не забули ні однієї дитини. Повірте, це урок для багатьох організаторів дорослих конкурсів. Звичайно, не все було ідеально. Воно й не може бути ідеально. Але все, що було зроблено, було зроблено з любов’ю. Ось така вона – Ліда Колесник. Ми з нетерпінням чекатимемо нових конкурсів.
Тут я не можу не згадати, ще одну людину, яка увесь цей час була ніби за кулісами сцени, – це мама Ліди Валентина Василівна. Ліда мені написала якось, що «без мами конкурс був би лише мрією». Організація конкурсу, пошуки партнерів, спонсорів тощо вимагало сил, часу. А якщо ще врахувати, що молода жінка ще й носить під серцем братика чи сестричку для Дарчика, то можете собі уявити, чого це їй вартувало. І, звичайно, хто як не найрідніша людина, допоможе. Свята жінка…І господиня чудова. Повірте, таких сирничків, як смажить Валентина Василівна, такого смачнючого супу з фрикадельками, такої картопельки і з помідорами, які заготовляв сам Олександр Солодар (люблячий чоловік і зять, поет і просто хороша людина), ми вдома не їли. Так що нам не довелось у Черкасах шукати ресторан, кафе,чи інший заклад громадського харчування. І ви не шукайте, як будете у Черкасах. Краще знайдіть собі друзів, родину, або друзів, котрі стали як родина. А тим більше після того, як ревізор Оля Фреймут так нещадно розгромила деякі черкаські заклади громадського харчування. ( Це було значно пізніше, після нашої поїздки). Слава Богу, нам це не загрожувало.
Хоча одну піцерію ми все ж відвідали під час нашої прогулянки. . Назву не запам’ятали, але знайти, вдруге приїхавши, зможемо. Знаходиться вона неподалік Палацу одружень. Ми не були на кухні цієї піцерії, тож не знаємо усіх таємниць. Але враження у нас залишилось приємне, бо обслуговували нас приємні, привітні молоді люди, не обділені почуттям гумору. А для гостей міста це має неабияке значення. Нам були раді, тож ми приємно провели там деякий час.
Взагалі, ми помітили, що люди на вулицях Черкас посміхаються. Може, то така погода була – гарна, сонячна і усміхнена? А може це нам здалося?Ні. таки точно, усміхаються. Особливо молоді, а особливо чоловіки. Чи на них так магічно наші вишиванки діяли, чи що, але вони пізнавали нас навіть через годину, зустрівши в іншому кутку міста, і запитували, чи знайшли ми те місце, що шукали.
А у супермаркеті, де ми хотіли знайти якісь сувеніри на згадку про Черкаси ( До слова, це дуже проблематично виявилось. Ми звикли, що у Тернополі таке можна купити в кожному газетному кіоску – магнітики, карти-схеми, листівки тощо), нам пощастило поспілкуватись із хлопцями –продавцями, котрі безпомилково визначили за нашим «так», що ми із Західної України. Ну, звісно, у Черкасах же кажуть «Да». Це ми зрозуміли, як тільки познайомились із Дарчиком. У нього так мило це звучало: «Да». Щоправда, трішки із старими назвами міст хлопці зблудили, назвавши Тернопіль колишнім Станіславом. Та це не завадило нашому приємному спілкуванню. А тим більше, що один з них згадав, що бував у файному місті Тернополі. Якби не брак часу, то погомоніли б більше. На жаль…
Коли ми блукали залами обласного краєзнавчого музею, дівчата побачили стару дерев’яну парту (за такою я ще у 1968 році сиділа у ніжинській школі №1, коли пішла до першого класу) з кришками, що відкидались, і старою чорнильницею-невиливайкою. Юля дуже здивувалась, чому ця чорнильниця – невиливайка. Довелось пояснювати. Так цим сучасним дітям захотілось посидіти за цією партою! Але ж у музеї висять таблички «Руками не чіпати», «Не сідати!». Та й тут нам пощастило на добрих людей. Працівниця зали дозволила не тільки сісти за парту, але й сфотографуватись:»Тільки швиденько,доки ніхто не бачить!». Щастю дівчат не було меж.
Відвідини Обласного художнього музею.,де відбувалось нагородження, подарували нам ще одну незабутню зустріч – з Михайлом Дмитровичем Ковалем – заслуженим працівником культури України, членом Всеукраїнської спілки кобзарів України, майстром з виготовлення автентичної крайки, відмінником народної освіти, членом НСМНМУ. Тут ми вперше почули Пісню про Максима Залізняка у виконанні кобзаря. Михайло Дмитрович розважив учасників конкурсу, гостей і жартівливими піснями. А ще ми побачили, як виготовляються автентичні крайки. Вони дуже відрізняються від наших гуцульських, галичанських.
Ввечері на нас у Ліди чекав сюрприз – ще одна зустріч з Михайлом Дмитровичем. Усміхнений, схожий на Шевченка… То була незабутня зустріч. Михайло Дмитрович грав на кобзі (точніше, як він сказав, це маленька бандура, а не кобза справжня) і співав для нас пісень. Так хотілось послухати пісень Шевченкового краю. І кобзар з радістю виконав наше прохання. Ми зачудовано слухали тих пісень, котрих ніколи не чули. Ми слухали пісні на слова Шевченка, які давно стали народними І сумних і веселих. А коли Михайло Дмитрович заспівав «Степом, степом…», я чомусь згадала свого дідуся, який пройшов війну. Цю пісню я чула давно, ще у своєму дитинстві. Ось і зараз я дивлюсь відео і слухаю кобзаря, і так мені захотілось раптом повернутись на Черкащину. Ми спілкувались до пізнього вечора. Говорили і про ляльки з кукурудзяного листя ( Михайло Дмитрович і на цьому знається) , і про мову українську, її красу , про діалекти галицькі. Та про що ми тільки не говорили! Словом, є про що і, головне – про кого, згадати.
А на згадку про перебування у Черкасах Ліда запропонувала нам приміряти старовинний костюм , здається. з Чигирина. Звісно, я не могла пропустити такої нагоди. Така нічого собі молодиця!
Гадаю, ми ще довго будемо жити спогадами про гарне місто Черкаси і черкащан.

Лідин подарунок нам – її писанки і ангелятко