Сьогодні 19 лютого 2020. Такий собі ніби звичайнісінький день, середа, вільний від уроків. А ні, певне, не дуже звичайний. Бо і прокинулась не так як зазвичай. Не о 6.00 а о 7.00! З якого б це дива.? Адже завжди, коли б не лягла ввечері, завжди спрацьовує внутрішній будильник о 6.00. Ні тобі віщих снів, ані якихось натяків на щось незвичайне. Чи то боялася проспати заплановану зустріч? О 9. 25 мала бути у чотирнадцятій школі. Запросили до діток 3-В на майстер-клас з витинанки. Не вперше ж на такі зустрічі йду!

Швиденько зібралася ( хоч би щось не забути). випила свою ранкову каву з молоком і гайда на зупинку. Вчасно, бо якраз 1-а надійшов. Скажу вам по секрету, люблю їхати у цьому автобусі ( і ще у 35-му так само) – вмощусь коло вікна і читаю. Якраз вчора знову книжок набрала у бібліотеці. Ранкова маршрутка – це одне з місць, де можна відволіктися і читати…Вдома не встигаю за зошитами, підручниками, баняками…В тому, що робота у другому кінці міста є цей позитивний момент- час для роздумів. для читання.

Ось так і цього ранку – 40 хвилин наодинці із Анною Ярославною- «Анною Київською»  В. Чемериса…

У школу потрапила завчасно. Другий урок ще не закінчився. Присіла у вестибюлі і поринула у дитячі спогади. Я ж у цій школі вчилася, щоправда лише один рік у 6 класі (Боже, як давноце було, приблизно 1971-1972 рік). Тоді школа знаходилася там, де зараз 10–а. Але пам’ятаю своїх однокласників досі, хоч доля розкидала нас і по Україні, і по світу. Залишилися найтепліші спогади про вчителів. У студентські роки довелось бути тут, уже в цьому приміщенні, на педагогічній практиці. Навіть пригадую своїх перших учнів які були лише на 5 років молодші за нас – студентів 4-5 курсів фізмату, зокрема Іринку Стецько ( Складан), яка стала провідною актрисою нашого драматичного театру.

І ось сьогодні я знову у 14. Мої спогади перервала поява п.Тетяни , яка й організувала сьогоднішню зустріч.  Приємною несподіванкою стало «знайомство» із класоводом 3-В – Надією Олегівною ( Саюк). Ми знайомі 100 років! З дитинства, коли ще були школярками, потім студентками! Пролетіла купа років.

Що ж, прийшла пора познайомитися з дітками. Більш як три десятки років заходжу у клас. А тут щось розхвилювалася. Маю справу ж все життя із старшими, а тут малеча. Тому кожна така зустріч для мене особлива. А ще як вислухала те, що ці дівчатка і хлопчики  очікують від нашої співпраці сьогодні, то аж розгубилася. Чи справлюся? Чи виправдаю їхні сподівання?

Але даремно хвилювалося. Це неймовірно позитивні дітлахи. Вже за кілька хвилин мені здалося, що ми знаємося давно. Ці маленькі чомучки не встидалися запитувати, кликати на допомогу. А запитання Михайлика ( якщо я не помиляюся) змусило мене ще раз розглянути уважно свої витинанки і самій здивуватися. «А чому на ваших деревах життя всюди птахи?» – отаке запитаннячко. Я ніколи не замислювалась над цим, просто садовила на гілки пташок. Справді, а чому? "А чи є у нас школа витинанки?" – і таке запитували. Оце вже  було сумно. Бо нема… На жаль.

Серед витинанок, які я принесла із собою, була одна  виконана в техніці петриківської. На неї діти теж звернули увагу, побачили, що вона ріжниться від інших. Гадаю, якби був час, то запитань було би сотні від цих милих, допитливих чомучок. За дві години навчити витинанки, звісно,  неможливо. Але бодай зацікавити можна.

Вражена, як вправно майже усі дітки володіють ножицями, хоча маленькими вони різали чи не вперше.  Дерево Життя є досить складною витинанкою  для витинання вперше, але справились усі. Цікаво, що більшість маленьких витинальників обрали для основи Дерева – серце. Гадаю недаремно. Адже вони так тепло висловлювались про своїх батьків. А ця перша створена маленькими рученятами  витинанка має стати оберегом для їхніх родин.

Майже дві години тривала наша майстерка. Результат був неймовірний – двадцятьдев'ять неповторних квітучих дерев! І двадцять дев'ять щасливих усмішок! Це варто дорогого! І, звісно, охочі залюбки ділилися своїми враженнями від нашої спільнї праці. Було радісно, приємно слухати малечу. А  маленький філософ Михайлик  (чомусь я зразу так його охрестила) сказав приблизно таке: «Це було чудово, але я зрозумів одне: витинанка – це не моє!» Хто знає, а, може, пройде час, і ми матимемо майстра витинанки?

Чесно скажу, не дуже хотілося розставатися з 3-В. Сподіваюся, що ще зустрінемось і повитинаємо.

19 лютого 2020 р.

Ось наш маленький фоторепортаж із цієї неймовірної зустрічі

.