Життя таке швидкоплинне… Ми завжди кудись поспішаємо, навіть не озираємось назад… А, може, іноді треба зупинитись хоча б на мить? Ми зайняті постійними клопотами: спочатку своїми, потім  про дітей, онуків…У цій повсякденній круговерті ми іноді ( та майже завжди!) не знаходимо часу, щоб згадати тих, кого давно-давно з нами нема. Ні, звісно, ми згадуємо їх, молимося за їхні душі, ставимо свічечки…А на могилу так і не вибрались, не знайшли часу.

Ось так і я… На початку літа планувала з’їздити у с. Будилів Козівського району. Там пройшло татове дитинство, звідти він пішов у світ. Там на місцевому кладовищі знайшли своє останнє помешкання його батьки, бабуся.

У неділю вранці пролунав телефоний дзвінок. У трубці почула знайомий голос. Телефонував двоюрідний брат Василь із Калинівки. Новина була невесела – померла тітка Параска, найстарша татова сестра… Пережила наймолодшого свого брата – мого тата – майже рівно на рік… «Ну, от, тепер вже й план відвідання села здійсниться…І з родиною побачимось. Розкидала нас доля. Вже і діти повиростали одружилися, і внуки понароджувались…» – сумно промайнуло в голові. А збиралася ж поїхати цього літа, відвідати тітку, спогади які записати про родину, про тата… Не судилося. Отак і живемо… Зустрічаємось як не на весіллі (слава Богу), то на похороні…Не можна нічого відкладати на потім… Можне не встигнути.

Провели тітку Параску тихо, по-родинному. Відспівали у Церкві Святої Параскеви. Поховали на сільському кладовищі. Тут спочиває її сестра Марія, мати (моя бабуся Анастасія), батько ( мій дідусь Микола, він помер молодим. захворівши на запалення легенів ), бабуся по мамі (моя прабабуся). Востаннє я була тут років 25 тому…Тітка Параска до останнього дня згадувала про свого наймолодшого брата Михайла, сумувала за ним та все казала, що так довго живе, що всіх пережила. А у вересні їй мало би бути 89 років. Пішла тихо у неділю вранці, у велике свято Успіння Пресвятої Богородиці…

Будилів… Змінилось село за ці роки…Вже й не знаю нікого.  Хоча і в дитинстві сюди їздила не так часто та й не надовго. Частіше до маминих батьків – ближче від Тернополя. Але ті короткі зустрічі з бабцею Настею, тітками (татовими сестрами), двоюрідними братами та сестрами пам'ятаю досі. Так ніби окремі кадри із старого кіно.

Пам'ятаю як баба Настя і тьотя Марія пригощали нас, міських, смакотою: порізані великими шматками варені яйця, кружальця городніх огірків, домашній сир, і все це заправлене великою кількістю неймовірно смачної домашньої сметани. Ті огірочки, сир просто плавали у ній!

Мій двоюрідний брат Василь часто підхоплював бабу Настю на руки і кружляв навколо себе. Бабуся була маленька, легка, як пір'їнка. І завжди – в роботі. Нелегка її доля була. А Василеві пощастило- бабуся багато чого розповідала йому малому про своє життя, адже вони жили разом. Бабусі Насті не стало 16 грудня 1978 року. Я саме вчилась на першому курсі педагогічного. Згадую похорон, розгубленого, згорбленого від горя тата. Ховали за християнським звичаєм із священником. Відспівували у тій самій  церкві Святої Параскеви. Вловлюєте, який рік був надворі? Не дали навіть по-людськи попрощатись. У церкву-зась. Ми були вже лише на цвинтарі. От так ця картина все життя перед очима.

Тут спочиває татова мама Фіцула Анастасія Іванівна

Поряд – могила татової бабусі(моєї прабабусі).

А ще пригадую песика Цезара. Незважаючи на те, що ми приїжджали нечасто, він швидко звикав до нашої присутності, до того, що ми теж свої. Найцікавіше те, що після того, як він загинув під колесами, його місце знову зайняв пес Цезар. Напевно, Цезар ІІ? Мої брати не заморочувались із вибором клички, тож виходило як собача династія Цезарів.

За селом – став. Колись він здавався таким великим! У братів був човен – найбільший у селі! Василь сідав на весла, і ми плавали поміж очерету, розганяючи диких качок, або ж з човна пірнали у темну воду.

А ще за селом – святе джерело. У 2000 році біля нього збудували капличку, на місці старої, знищеної колись давно.

Ми зупинились тут, аби помолитись і напитись холодної смачної цілющої води.

Далі дорога додому. А обабіч дороги – соняшникове поле! Краса неймовірна! Соняшники як один повернули свої відцвілі голівки і ніби кличуть :повернись. Я повернусь! Обов’язково!

04.09. 2016