Відлунав останній дзвоник… Канікули! Чарівне слово, знайоме кожному школяреві. Їх завжди чекають з нетерпінням. І ось нарешті вони настали. А з настанням канікул для дітей настає час подорожей, розваг, прогулянок… Чого душа забажає! Не треба вже сидіти над задачами і творами, не треба ранком прокидатися під голосний дзвінок будильника і вислуховувати мамине «Вставай швидше! Що ти там рухаєшся як черепаха? На уроки спізнишся!» Канікул однаково чекають і першокласники – у них це перші величезні канікули, і п’ятикласники, які теж ніби перший клас закінчили, адже вони перейшли у середню школу, і десятикласники – для них це останні літні канікули.
Отож цей день настав. І ми вирушаємо у подорож. Літо розпочинаємо подорожжю рідним краєм – вирушаємо у славне місто Бережани. Чому саме Бережани? Дуже просто – це місто мого дитинства. Тож мені дуже хотілось ще раз повернутись туди, показати його в першу чергу Артемчикові і моїм дітлахам. А ще я їм обіцяла, що поїдемо у Рай. Здивуванню не було меж, не повірили: «Як в рай?» Саме в Рай!
Бережанщина – це подільська Швейцарія. Це земля, вкрита лісами, ярами, мальовничими узгір’ями. Річка з красивою назвою Золота Липа в’ється серед заквітчаних лук, ярами, через місто, вилискує на сонці сріблястими хвильками…
Рідне мені місто, оточене лісами і горбами навколо. розкинулось над Золотою Липою. А на його околиці простягається знайомий з дитинства став – один з найбільших на землях Західної України. Колись у дитинстві він здавався мені цілим морем. Недалеко від ставу на вулиці 8 березня (можливо. тепер вона має іншу назву) оселився мамин брат із родиною. А ми жили неподалік , на вулиці 1 Травня. У дворі росла величезна стара верба, на горбочку були сусідські городи, на котрих сіяли різнобарвні безсмертники, пелюстки яких нагадували кольорові лусочки, у кутку двору росли кущі із дрібненькими рожевими листочками та колючками. Я й тепер не знаю, як вони називались. Може, це був барбарис? Ягідки такі були подовгасті, червоненькі. Ті кущі і безсмертники чомусь врізались у пам’ять. А ще зринає у пам’яті босонога дворова ватага. Чомусь хлопчиків серед моїх дворових друзів було більше, серед дівчаток – одна. Напевно. ми всі були ровесниками. Принаймні на старих світлинах ми майже однакові на зріст. Порозліталися хто куди…
Будинок наш був на невеликому горбі. Вже тоді малою я бігала у хлібну крамницю сама (мала років 5-6) на Площу Ринок. Це – центр міста. Тут проходили Першотравневі та Жовтневі паради. Площа видавалася тоді величезною, багатолюдною Ну, звісно, для такої маленької дівчинки. Йдучи в центр, треба було перейти міст через Золоту Липу. По дорозі у дворі старого будинку були дерев’яні сходи, які вели у дитячу бібліотеку. Це було щось таємниче – стільки різних книжок! Цікаво, чи є ще ця бібліотека? А ще музична школа… Часи були скрутні. Мати вдома піаніно було великою розкішшю. Тому я ходила займатись або у школу, або до вчительки додому. Дуже хотіла грати. Пам’ятаю свій перший виступ у Будинку культури в 6 років. Величезна сцена, повний зал глядачів і я – на сцені. Варіації на тему російської народної пісні «Во саду ли в огороде»! Мамусенько рідна, як це було страшно, коли на тебе всі дивляться. На третій варіації , найскладнішій, я збилась. Але сміливо (з переляку) продовжила гру. Зал аплодував, так ніби перед ними сам Рахманінов грав. А я із сльозами кинулась зі сцени. Це був мій перший концертний досвід.
Отож ми на Площі Ринок. Як і в давні часи ( а роком заснування міста вважають 1530 рік) на ринковій площі стоїть ратуша, в приміщенні котрої з 1805 року розміщувалась гімназія, перенесена із Збаража. У Бережанській гімназії у різні роки навчались видатні наші земляки. Серед них Богдан Лепкий, математик Микола Чайковський,польський поет-просвітитель Маркіян Шашкевич, Микола Лепкий, скрипаль Володимир Садовський та багато інших видатних українських лікарів, політиків, письменників, громадських діячів. На башті ратуші колись було 4 годинники, зараз їх лише три. Цікаво, кожен з них показував інший час – відставав від попереднього на кілька хвилин.
У приміщенні ратуші тепер розміщуються музеї: музей Богдана Лепкого, музей книги, музей церкви, краєзнавчий музей.

Площу ринок прикрашають костел Різдва Діви Марії 1600 року із дзвіницею, вірменський собор Св.Миколая, греко-католицький собор Св. Трійці, що походять з вісімнадцятого століття.
Тепер на ринковій площі височить ще і пам’ятник Маркіяну Шашкевичу.

Улюблене місце бережанських дітлахів колись був замок, точніше його руїни. В ті часи ніхто його не охороняв, стіни мурів помалу обсипались, тож було навіть небезпечно по них лазити. Але це не зупиняло відчайдухів. На території замку навіть палили багаття, смажили шашлики. Нікому не було діла до пам’ятки. хоча табличка про те, що замок охороняється законом висіла.
Добре, що зараз його помаленьку відновлюють. Замок був збудований коронним гетьманом Міколаєм Сенявським на багнистій місцині. Це була не тільки оборонна споруда, а й прекрасний палац, оздоблений коштовностями. За твердженням Маврикія Мацішевського замок лише двічі відкривав свою браму:першого разу внаслідок зради сюди ввійшли козаки Максима Кривоноса в 1648 році, вдруге у 1656 році впритул до замку підійшли шведи , підкотивши до муру потужну артилерію, і залога капітулювала без бою, боячись ушкодження шведами стіни замку. На одній із стін замку збереглись залишки гербу Сенявських. Помалу повертають до життя Троїцький замковий костел.
Не можу не згадати і колишній бернардинський монастир 1683 року, що височить над містом. Цей монастир стоїть на території колонії для малолітніх. Але щонеділі можна потрапити до костелу, переданого греко-католикам, і побачити цікаву ліпнину на склепіннях, яка збереглася до наших днів.

У замку зібрані фрагменти скульптур з червоного мармуру німецького скульптора Пфістера.

P.S.
для подорожуючих.
Якщо вам часом буде потрібно, то ви не знайдете у місті вбиралень – ні платних, ні безкоштовних. Ось така незручність… Так само і у Раю. Прикро, але це важливий момент у сервісі.