Тра 8, 2017 |
Так люблю той Львів, аж ми бракує слів… Давненько не було там. А оце трапилася нагода відвідати місто Лева сьомого травня. Хоча, чесно вам скажу, якийсь не той бува а настрій,як все. Чому? Десь більше тиждень тому подзвонила Л.П. і запросила в оперний на «Лебедине озеро» . Я якось завагалась, бо знала, що, напевне, доведеться цього разу їхати самій. А потім, коли за три дні до поїздки, все ж вирішила їхати, голос у телефоні мені відповів:» «Галю, на жаль, місця нема». Ну, що ж сама винна, то й змирилася. Буду зошити перевіряти! Ха-ха! Щоби часом, зошити. Знайду й без цього чим зайнятись на вихідних. І раптом у п’ятницю дзвінок від Л. П. – з'явилось вільне місце, бо хтось відмовився (ну, мало що буває). Звісно, їду.
Люблю їздити у Львів! А тим паче, що продовжуються дні міста! Дарма, що цього разу без компанії, сама.
Як, виявилось, я не одна без компанії. Усі – парами, тільки ми – самі: я і Марія. Отож, склалася і у нас міні-компанія. Якось спільно знайшли мову. тож по Львову гулятимемо разом.
Непомітно пролетіли дві години, і старий Львів зустрів нас дзеленчанням трамваїв, ревом байків (біля оперного якраз формувалася колона байкерів, і сотні, а, може, й тисячі львів’ян, гостей міста вишикувались вздовж дороги, щоб подивитись на них, сфотографувати. зняти на відео), шумом, гамом багатолюддя на площі перед оперним.
До спектаклю залишалось півгодини, тож було ще трохи часу пройтися стометрівкою, на якій вирував Великодній ярмарок. Чого тут тільки не було! Смаколики, мед, медовуха, сувеніри. Туди – сюди сновигав (сновигала) білокрилий ангел у якійсь чудернацькій касці, штовхаючи наперед себе візочок, обклеєний рекламою тату. Біля фонтану яблуку ніде впасти – усі бажають зробити світлину на згадку про місто: фонтан і оперний за спиною, на обличчі – усмішка шириною у стометрівку, – класика жанру. Спектакль розпочався із невеличким запізненням – хвилин десять. Але то нічо! Дві з половиною години задоволення від чудової гри артистів балету, повна зала вдячних глядачів, аплодисменти – це було головне і незабутнє.
Після театру наш маршрут проліг через Вернісаж. Йдемо повз смугасті намети із сувенірами, запитуємо що по чому ( ляльки, магнітики. тарілки і тарілочки, брелоки і брелочки, ложки, цяцьки, сорочки, чільця, збаночки, поделка…- чим далі, тим дорожче). І раптом в око впадають матрьошки – козаки! Господи, ну як пояснити ти людям, що їх клепають без міри, що матрьошка не може бути українським козаком у шароварах, з оселедцем на голові, у вишиванці, з бандурою чи з булавою! Це ж якийсь іноземець привезе з України такий «український» сувенір. Це , пробачте, казна що, чесне слово.
Тільки – но дійшли до Вернісажу, як вперіщив дощ по-львівськи. Ну, Львів і без дощу – це щось дуже екзотичне. Цього разу я поклала в сумку парасольку, керуючись прикметою – як буде парасолька, не буде дощу. Розмріялась! Люди, не вірте у дурні прикмети і не тіште себе ілюзіями. Як синоптик сказав, що у Львові буде дощ, значить – правда. Ну, подумаєш. не о 18 годині, а о 14.15! Це – Львів!
Проливний дощисько полоскав Львів і містян хвилин п’ятнадцять. Нас прихистила продавчиня однієї з яток. Так що ми з Марією мали можливість 15 хвилин помилуватись гарнющими коралями, намистом.
Який Львів без кави! А я люблю питии каву у кав'ярні на Вірменській! Цей витоптаний поріг, по якому ступали ноги львівян впродовж маже трьох століть, викликає умене якесь дивне відчуття. Кожного разу, коли я його теж переступаю, мені на мить здається, що я переступаю в ті далекі часи, коли у Львів привозили кавові зерна у великих мішках на підводах.
Сама кав’ярня тут з 1979 року у цьому старому будинку. Тут варять каву по-східному у турці на піску. Кажуть, що тут збиралася львівська богема. Мені дуже подобався тамтешній інтер’єр, який був ще донедавна – стареньке піаніно у кутку, накрите плетеною серветкою, картина із кавовими зернами на стінах, звідки проглядає стара цегла. Це все я хотіла показати своїй новій крлєжанці. І яке було моє розчарування. коли я цього не побачила… Мені аж перехопило дух від того, що побачила! Де стареньке піаніно, де ті картинки, де мню на пожовклих листка, які нагадували старі львівські газети. … Натомість – нові мальовані картини ( до слова, досить гарні, але вони, на мою думку, не дуже пасують цій кав’ярні), стійка з напоями…Залишився. слава Богу, все той же незабутній, незмінний, запаморочливий запах кави, який відчувається ще як тільки – но ви ступите на бруківку Вірменської, а ще чудові десерти – львівський сирник, яблучний пляцок – мої улюблені. Нові молоді працівники у кавового кольору довгих фартухах, привітні, усміхнені, мені сподобались.
Далі була прогулянка Площею Ринком. Ми заглянули в копальню кави, Майстерню шоколаду, Майстерню пряників, Майстерню карамелі (майстерень розвелося!), у «Чоколядку» (тут я скуштувала чоколяду із перцем чилі). Чоколяди із перцем ви ще не куштували? Дарма! Це суперово! Рекомендую покуштувати. Дарма я не повірила, що вона справді пекуча. Але вогонь починає палати у роті, коли ви вже її проковтнете! Тоді рятуйтеся. бо горе вам, якщо у вас нема під рукою пляшечки з водою! Одним словом, було весело.
Вихідний провести весело – цього мало. Принаймні, для мене. Мені би ще нових знайомств із цікавими людьми. Я знала. відчувала, що саме 7 травня у Львові я зустріну таку людину. Знайомтеся- Лідія Кузьмівна Білозор ( «не Білозір», а Білозор, – підкреслила сама Лідія Кузьмівна), з Кривого Рогу. Їй 75 років, чого не скажеш при першому погляді. Вона – пенсіонерка, колишній електрик ( я уже вас заінтригувала?) Що робить ця неадзвичайно позитивна, усміхнена вона просто випромінює світло!), енергійна, мов живчик, жіночка у древньому місті Лева? Її ми зустріли і познайомились з нею на Вернісажі (хто ще не знає, це ринок, на якому продають сувеніри, вироби ручної роботи і т. п.). Лідія Кузьмівна стояла на тротуарі, розклавши свої прекрасні роботи – картини, вишиті стрічками, і картини, виконані в техніці флористики ( з висушених квітів, листя). Цьому мистецтву вона навчилася в 71 рік і з того часу наче захворіла творчістю! Своє натхнення для створення флористичних картин вона черпає із творчості американського художника Томаса Кінкейда. Наразі пані Лідія освоює нову для себе техніку вишивання – художня гладь, французькі вузлики, і знову нею «захворіла». Твори майстрині купують на подарунки, для себе. Ви не повірите, але приїхавши додому, я відразу почала шукати за її порадою інтерент-магазин «Шовковий сад», читати про мистецтво флористики і техніку вишивання стрічками (давно мрію навчитися, все часу не вистачає. Але після спілкування з цією дивовижною жінкою твердо поставила собі за мету навчитися.) Головне. і в цьому переконана Лідія Кузьмівна – це мати бажання! Тут я з нею згідна не те що на 100, а на цілих 200 відсотків. І не має значення вік – вчитись не пізно в будь-якому віці.
Кого зацікавить, знайшла в Інтеренеті за цим посиланням про мистецтво флористики https://www.livemaster.ru/topic/1220279-neobychajnaya-floristika-kartiny-iz-tsvetov-i-listev
У японців цей вид флористики (створення картин) називається «осібана».
Висновок: я аніскілечки не шкодую, що поїхала цього разу у Львів. Зрештою, Львів – повний сюрпризів завжди.
Їдьте на вікенд у місто Лева за позитивними емоціями, новими враженнями! І повертайтесь у рідне файне місто з бажанням зробити його кращим, таким, щоб до нас їхали за тим самим! Най львів’яни їдуть до своїх сусідів – тернополян за гарним настроєм! У нас теж є на що подивитися!
7 травня 2017
Більше світлин тут:
І як вам стаття?