:::: МЕНЮ ::::
Статті з тегом:подорожі

Білоруські сторінки (йдемо далі)

IMG_3786-001

Сторінка шоста. Відкриття тимчасової виставки учасників симпозіуму.

Настала п'ятниця. Сьогодні прибули решта учасників із Литви, Росії, Польщі, Білорусі.  Ще звечора до нас вкімнату завітала Світлана Леонідівна Яворська. Я отримала перший урок. Чесно кажучи, від отриманої інформації здавалось, вибухне мозок. Ото б ще не забути всіх зауважень, побажань! Світлана леогнідівна – чудова людина. Строга, пряма, вимоглива. Я себе відчувала школяркою, яка не вивчила уроку. Але це все тільки на користь. Дякую, Світлано Леонідівно, за науку. Тож після такого вечора довго не могла заснути.Але зате зранку я вже знала, які саме роботи представлю на виставці. Вже о пів на першу, а то й раніше, до виставкової зали коледжу почали збиратися учасники симпозіуму. Кожен займав собі стенд чи інше місце для своїх робіт. Тут відбувалися знайомства. Уже не віртуальні, а в реальному житті. Неймовірні відчуття! Багатьох  знала лише через Фейсбук, а тут! Дівчатка з коледжу допомагали розвішувати  витинанки.  Відкриття виставки відбулось о 16.30. Все було чудово, урочисто і тепло. Грав струнний квартет коледжу. З привітанням виступили директор колледжу, завідуюча відділенням декоративно – прикладного мистецтва, організатори симпозіуму С. Яворська і А. Петриченко. Було сказано багато теплих слів, було живе спілкування, нагородження учасників конкурсів, обмін подарунками, нові знайомства. Це просто незабутні враження!

Читати далі


Білоруські сторінки (продовження)

IMG_3825-001

Сторінка четверта. Молодечино. Державний музичний коледж імені М. Огінського

Знайти коледж виявилось нескладно. Маршрутний автобус за 4 тис. білоруських рублів довіз нас з Оленою  на вулицю Велікі Гостінєц, де і знаходився коледж. Автобусна зупинка, на якій ми вийшли, була майже поряд з цим закладом. Молодечненський коледж  постав перед нами у всій красі. Велична будівля з колонами, схожа на театр. А перед нею фігура молодого композитора М. Огінського. Історія коледжу почалась 1958 року, коли в Молодечному було відкрите музичне училище.
Читати далі


Білоруські сторінки. Як я була учасником Міжнародного симпозіуму

IMG_0273

Сторінка перша. Як починалось…

Серпень 2015 року. Майстриня витинанки і петриківського розпису з Бердянська, моя віртуальна подруга ( велика сила – інтернет і соціальні мережі!). редактор сайту «Українська витинанка» Олена Харченко агітує мене взяти участь у Шостому Міжнародному симпозіумі з проблем вирізання із паперу.
Читати далі


Подорож у Струсів

IMG_9786     Давно збиралась поїхати у Струсів, та все ніяк не випадало. І от було чітко поставлено задачу – цієї суботи обов’язково маємо там бути. Самій якось сумно, тож кинула клич своїм восьмикласникам: «Хто зі мною – зустрічаємось о 8.15 на приміській автостанції!» Не знаю, чи то хлопці мої 1001-сон додивлялись, чи злякалися, що вдсвіта тільки сім градусів було надворі, але на автостанції мене чекали, як завжди, Юля і Софійка. Ну що ж, троє нас – це вже гарна компанія для подорожі. Хвилин за двадцять ми вже були в автобусі, який курсував маршрутом «Тернопіль-Заздрість». До години часу ми вже були у Струсові. Мало не проїхали зупинки. Через мене. Я ж в інтернеті вичитала, що їхати годину і 15 хвилин. А тут і години не пройшло, як автобус зупинився і водій оголосив нашу зупинку сааме на повороті на Заздрість. Тут біля цього повороту знаходиться сільське кладовище. Ото вибрали місце для вікенду, скажете. Справа в тому, що нам потрібно було відшукати могилу Стефанії Париллє. – Сестри Северини, котра у 1939-1941 роках проживала у родині Ольги та Родіона Сліпих. На жаль, ми не знайшли поховання Стефанії Париллє. Може, могила не збереглась? А, може, ми не там шукали. Все ж не втрачаємо надії. що найближчим часом дізнаємось. Якщо чесно, тут було цікаво. Старовинні надгробні пам`ятники струсівського кладовища – неповторні. Серед фігур святих, тварин, дівчат, дітей можна зустріти дивовижні й унікальні скульптури.Особливо їх багато на польському кладовищі, що через дорогу. Це варто побачити. На сільському кладовищі похований поет С. Будний, який помер 25-літнім, залишившись навічно молодим. На його могилі споруджено пам’ятник-надгробок у 1961 р..  Автор – скульптор Володимир Бець. Привертає увагу пам’ятник на могилі Ганни Білогуб-Вернигір. Скульптурна композиція виконана у вигляді бандури, обвитої гронами калини. Бандуристка, педагог народилася 24 серпня 1900 року у м. Перемишль Львівської області. Під час розпаду УНР її сім’я опинилася в таборі інтернованих у м. Вадовиці неподалік від Кракова. Ганна була однією з перших жінок-бандуристок у Західній Україні, концертувала на Волині та в Галичині. З 1936 була активісткою Союзу українок. Після другої світової війни змушена змінити прізвище на Вернигір і з дочкою Іриною-Орисею опинилася в с. Настасів на Тернопільщині. У 1950–69 роках вчителювала, а також навчала учнів гри на бандурі. Разом з учнями-бандуристами І. Пухальським, В. Обухівським, Б. та І. Кравчуками, А. Заячківським заснувала Струсівську капелу бандуристів. Померла Ганна Білогуб-Вернигір у Струсові 7 лютого 1972 року. На сільському цвинтарі поховано багато видатних українців, які народились, працювали у Струсові. Серед них і Ольга Сліпа – Народилася 20 липня 1921 року в Струсові у сім'ї лікаря Родіона Сліпого та перекладача Олььги Ситник . У 1939 році закінчила Тернопільську гімназію «Рідна Школа». А у 1944 році, закінчивши чотири курси Львівського медичного інституту, пішла в підпілля і працювала в Українському Червоному Хресті Чортківської округи. 19 грудня 1945 року була заарештована і засуджена військовим трибуналом Тернопільської області на 10 літ ув'язнення, яке відбувала в Донбасі, Горьковській та Карагандинській областях. Після звільнення в 1955 р., працювала з 1956 р. у Львові лаборантом у медінституті, медсестрою в облонкодиспансері, знову лаборантом у медінституті, згодом у науково-дослідному секторі кафедри фізіології зооветінституту. Закінчила зооветеринарний інститут (заочно) у 1975 р. з відзнакою. Останні роки Ольга Сліпа проживала в Струсові. Зібрала багато матеріалів для Струсівського краєзнавчого музею, розробила туристичні маршрути по Теребовлянщині а також працювала над створенням в Струсові філії краєзнавчого музею. Померла нескорена струсівчанка 11 травня 2003 року. Тут же і похована. Далі ми рушили у село. Спочатку – до Сільської Ради. двері якої згодом виявились гостинно закритими – субота. У людей же вихідний! Ну, що ж зробили кілька світлин на згадку на ганку сільради. Поряд – пам’ятник Степану Бандері. Його урочисто відкрили напередодні Дня незалежності 23 серпня 2009 року. Перед поїздкою ми трохи начиталися про славний Струсів. Так що теоретично були підковані – знали про синагогу, про костел святого Антонія, про Церкву Святого Миколая. До слова, дуже гарний костел! От тільки меси там бувають лише в неділю. Тож було закрито. Спустившись сходами вниз у напрямку до синагоги, ми зупинились. Назустріч нам надійшли хлопчики. Така собі маленька весела компанійка. Я не втрималась – хотіла сфотографувати. Та де там! З криками «нас знімають!» хлопці дружно почали закриватись хто чим – портфелем, рукою! Мати рідна! Ото налякала! Вирішили. що шпигуни чи що? Щоправда вже за кілька хвилин, дізнавшись, що ми з Тернополя, хлопці виклали всю інформацію : і хто із Струсова, хто з Тернополя, і де вони навчаються, і що їхня школа є і «звичайною школою і інтернатом одночасно», і що у них на території графський палац. На воротях школи виднівся яскравими різнокольоровими буквами напис «З Днем вчителя!». Класно! Нам не залишалось вибору – ми пішли прямо на букви! І ось ми вже на території графського парку. Зараз будемо графинями. Ще трохи далі пройдемо. Зліва – сучасний корпус – це, мабуть, і є та сама школа. Ну, але поки що, привітавшись здалека із двома жіночками, які сиділи на ганку школи, наша трійця пішла вперед. Там – палац! Графський! Коли підійшли ближче, побачили, що палац, на жаль, уже не той палац. Стан, звичайно, цієї колись величної будівлі – плачевний і невеселий. Я заплющила очі і спробувала побачити палац білим. Це тривало лише кілька секунд. На споруда, яка стояла перед нами, була сірою, пописаною, облупленою, знищеною часом і людьми. Сумно і гірко… Тільки усмішки дівчаток веселі, незважаючи ні на що. Вони, напевне, уявили себе графинями, які поважно спускаються сходами, стоять на балконах. споглядаючи красу парку. А тепер- до школи! Раптом когось застанемо, адже сьогодні все ж вихідний. Ну, вихідний це у звичайній школі, а от у такій як ця вихідних нема. Адже навчаються тут дітлахи зі всієї області, і не кожний їде додому у кінці тижня. то й попрямували ми прямісінько до школи. На сонечку грілись чергові – дві приємні усміхнені жіночки. Дізнавшись, що ми не місцеві і що ніякої загрози не становимо для їхнього закладу, із радістю провели нас до учительської. І як ви уже здогадались, в учительській було гамірно. Там були і вчительки, і дітлахи. Виявилось, що сьогодні 11-класники вітали своїх педагогів із прийдешнім (уже минулим, бо дописую я рівно через тиждень) вчительським святом. Тож настрій у всіх був чудовий. А тут ще й ми звалились, як сніг на голову.Але хочу вам сказати за кілька секунд ми зрозуміли, що нам у цій школі раді. Навіть святкового торта перепалозамученим туристам-дослідникам. Дружньої фотосесії Оксана Степанівна Бурега та Марія Григорівна Брантюк провели нам незабутню екскурсію по своїй рідній школі, за що ми дуже вдячні. Адже ми отримали стільки позитиву! Вчителі струсівського інтернату закохані у свій заклад, своє село, у своїх вихованців. Ця любов була у кожному слові, у кожному русі. Це навіть нам передалось. Я вже другий тиждень живу під враженнями і від побаченого, і від почутого, а слова Оксани Степанівни «ось це зроблено власними руками» просто не дають мені спокою. Щоб описати все почуте і побачене, треба багато часу. Тож ми обіцяли, що ще обов'язково повернемось. На прощання сфотографувались на східцях школи разом із вчителями і дітками. А після цього Марія Григорівна повела нас у музей Струсівські закутини, який розмістився у родинному будиночку Гірняків. Тут зберігається архів Ольги Сліпої – «нескореної струсівчанки". Тут ми дізналися про історію села, про видатних струсівчан – а струсівська земля дала світові величезну кількість славних імен! Ми тримали в руках старовинні рукописи Ольги Ситник Сліпої – видатної перекладачки, матері Ольги Сліпої. Це почуття, які не передати словами, коли ти тримаєш в руках важку стару книгу із пожовклими від часу сторінками, писану великою людиною від руки. Приїжджайте у Струсів! Не пошкодуєте! Там стільки цікавого! Це село з такою історією! І з такими людьми!

Читати далі


Відкриття пам’ятника юному герою визвольних змагань

IMG_8829

Сьогодні у файному місті Тернопіль відкрили пам'ятник юному герою визвольних змагань українського народу Славкові Луцишину. Він народився 22 травня 1908 року у с. Загребелля під Тернополем на колишній вулиці Болотній (тепер – Чумацькій). Загребелля давно злилося із містом. Пам'ятаю, як ми приїхали із Чернігівщини у Тернопіль і оселились у татових друзів "на Загребеллі". Назви вулиці вже й не пам'ятаю, але так і говорили, що живемо на Загребеллі. І оце прожила 45 років у Тернополі, а лише тепер вперше почула про маленького героя. Якось аж не по собі – соромно, образливо, що ми так погано знаємо свою історію, своїх героїв. Слава Богу, що є люди, які хоч тепер відшукали, повернули із забуття нове ім'я. Це надзвичайно важливо для усіх нас, для наших дітей, онуків, майбутніх поколінь. Ініціаторами встановлення пам’ятника Славкові Луцишину є група тернополян, яку очолює історик Сергій Ткачов. Активно долучилися до встановлення цього пам’ятника і активісти громадської організації “Міщанське братство”. Автор скульптури – Дмитро Пилип'як. "Увінчує скульптуру – птах – галка. Галки – птаха, яка була гербом с Галичини. Славко був галичанином, він відстоював свою землю," – розповів автор.

Читати далі


Древній Золочів очима тернополян

IMG_8320

Відпустка добігла кінця… Завтра – до праці! Це звучить не дуже солодко… Добре що ввечері в суботу мені в голову прийшла думка кудись вирватись бодай на день з Тернополя. Ні, я страшенно люблю своє файне місто. Але 56 вчительських відпускних днів в місті на розпеченому асфальті або у чотирьох стінах міської багатоповерхівки ( бо таки в хаті прохолодніше) – це  просто подвиг для такої людини як я. Тож вивчиши пропозиції інтернету, точніше розклади маршруток, які курсують на не дуже далекі відстані (по часу до півтори години), спинила свій вибір на Золочеві.

Читати далі


Подорож до Кривого Рогу. Частина перша. Місто довжиною в життя

IMG_7294

Чим ближче був день від’їзду до кривого Рогу, тим більше я хвилювалась. Ну це ж треба було в інтернет залізти і начитатися спогадів наших мандрівників,  котрі вже встигли побувати у цьому місті на Дніпропетровщині… Але квитки придбані, цікавість розбирає, тож напередодні півдня збираю сумку, так ніби я не на два дні їду, а на місяць.  І ось настав цей день і цей час. Оголосили посадку – і я вже у вагоні. За кілька хвилин поїзд рушає. Чоловік каже по телефону, що у мене обличчя щасливої дівчинки. Він не здогадується, що це маска, за якою я намагаюсь приховати хвилювання. Щоправда, я йому про це непрозоро натякнула. І ось потяг Львів-Запоріжжя мчить мене у невідомість. Намагаюсь відволіктися від нав'язливих думок, читаючи  якусь книжку про бомжа, який потрапив у Одесу ( добре що не у Кривий Ріг). Поспішала, тож вкинула у сумку першу книгу, яка потрапила на очі. У Хмельницькому підсіли двоє дівчат, які їхали до Жмеринки. Щебетали про щось своє. У Жмеринці вийшли, тож я знову була сама. Заснути не давало безконечне гепання дверей, матрац, набитий, напевне, галькою, і хропіння сусідів за перегородкою – класика потягового жанру. Вранці виявилось, що маю нових сусідів – подружню пару, яка прямує до Кривого Рогу. Розговорились. Попередили, що «лучче говорити у Кривому Розі по-русски», що нехороші слова там як добрий день у нас, та й культура – не Європа. Додали… Для себе зробила висновок – говорю українською, там теж люди живуть наші. Так година, друга – вже й почали помаленьку до пункту призначення наближатись. Усеньку ніч, кажуть, дощ тут був. Ого! За вікном- червоні калюжі на дорозі після дощу. Таких я ще зроду не бачила. Мене втішили – це ще нічого, бувають і жовті , і зелені.

Читати далі


Знову до Львова! Нові відкриття…

IMG_6303

Ну, що ж. відвідали кладовище, а тепер – гайда до міста. Неділя у Львові – це щось неймовірне! Люду – як на ярмарку! Місто прокинулось! Трамваї дзеленчать, машини гудуть, дітлахи щебечуть. туди – сюди сновигають львів’яни, туристи.

Читати далі


Знову до Львова! Зупинка перша . Пантеон

IMG_6287

Про цю подорож до славного міста Лева мала написати ще в травні. Саме тоді в останню неділю травня мої семикласники вирушили тоді в свою чергову подорож. Але все склалось не так як бажалось. Тож сьогодні мені захотілось знову подумки повернутись до міста, яке я дуже люблю. Сподіваюсь, що незабаром буду там не лише подумки. Отож, 24 травня 2015 року, неділя. Комфортабельний автобус мчить нас до Львова. Зранку погода чудова, а якщо вірити інтернету, то й день обіцяє бути гарним. Півтори годин пролітає швидко, і ми заїжджаємо на околиці Львова. Ранок. Місто ще дрімає, лише чути дзенькіт трамваїв, під колесами – бруківка. Це таке класне відчуття, коли ти їдеш по бруківці. Принаймні, мені дуже подобається. Якщо заплющити очі, то ніби ти на возі по грунтовій польовій дорозі на празник у сусіднє село їдеш. Той, хто так не їздив, той не знає. А у Тернополі лише шматочок вулиці є з бруківки ( через дамбу на масив «Дружба»). Перша наша зупинка – історико- архітектурний заповідник Личаківське кладовище. Скільки разів була у Львові, а тут ще не була. Хоча, здається, років зо 25 тому. А, може, це déjà vu? Тут нас зустріла чудовий екскурсовод, яка й показала нам найцікавіші місця цього заповідника – місця, де спочивають найвидатніші українці.

Читати далі


Закарпатські замальовки. День другий – “Старе село”

IMG_1064

Любі мої, ви уже , напевно, втратили надію почитати мої розповіді про закарпатський вікенд . Але запевняю вас, що краще пізніше, ніж ніколи. Отож, трохи розгребла свої шкільні справи і продовжую розповідати вам про нашу літню коротеньку але дуже насичену подорож захоплюючим чарівним Закарпаттям. Сьогодні я розповім про унікальний музейний комплекс, його називають по – сучасному музей-скансен під відкритим небом "Старе село" у Колочаві. Там ми провели півдня, незважаючи на те, що небесна канцелярія послала на наші голови рясний карпатський дощ, який то лив, як з відра, то вчухав. Але дощ у Карпатах – це супер, особливо влітку. Ніякого дискомфорту – завернулись усі у формені блакитні дощовички і чухають  по травичці, по камінчиках згори надолину і знову догори.

Читати далі


Сторінки:12345