Чим ближче був день від’їзду до кривого Рогу, тим більше я хвилювалась. Ну це ж треба було в інтернет залізти і начитатися спогадів наших мандрівників,  котрі вже встигли побувати у цьому місті на Дніпропетровщині… Але квитки придбані, цікавість розбирає, тож напередодні півдня збираю сумку, так ніби я не на два дні їду, а на місяць.  І ось настав цей день і цей час. Оголосили посадку – і я вже у вагоні. За кілька хвилин поїзд рушає. Чоловік каже по телефону, що у мене обличчя щасливої дівчинки. Він не здогадується, що це маска, за якою я намагаюсь приховати хвилювання. Щоправда, я йому про це непрозоро натякнула. І ось потяг Львів-Запоріжжя мчить мене у невідомість. Намагаюсь відволіктися від нав'язливих думок, читаючи  якусь книжку про бомжа, який потрапив у Одесу ( добре що не у Кривий Ріг). Поспішала, тож вкинула у сумку першу книгу, яка потрапила на очі. У Хмельницькому підсіли двоє дівчат, які їхали до Жмеринки. Щебетали про щось своє. У Жмеринці вийшли, тож я знову була сама. Заснути не давало безконечне гепання дверей, матрац, набитий, напевне, галькою, і хропіння сусідів за перегородкою – класика потягового жанру. Вранці виявилось, що маю нових сусідів – подружню пару, яка прямує до Кривого Рогу. Розговорились. Попередили, що «лучче говорити у Кривому Розі по-русски», що нехороші слова там як добрий день у нас, та й культура – не Європа. Додали… Для себе зробила висновок – говорю українською, там теж люди живуть наші. Так година, друга – вже й почали помаленьку до пункту призначення наближатись. Усеньку ніч, кажуть, дощ тут був. Ого! За вікном- червоні калюжі на дорозі після дощу. Таких я ще зроду не бачила. Мене втішили – це ще нічого, бувають і жовті , і зелені.

Нарешті приїхали! Виходжу з потягу, привітні сусіди показали на прощання, де зупиняються маршрутки, і я залишилась сама у незнайомому місті. Ну. що ж, вперед! Ось і стоянка, де сила силенна маршрутних таксі, але кожна автівка на своєму місті. Керує цим всім симпатична жіночка-диспетчер. Проїзд – 5 грн. (у нас поки що -3 грн), пільговиків беруть – одного (у нас – трьох). Водій виявився приємним чоловіком щей  українською мовою розмовляв ( щоправда, суржиком) а, може, просто хотів догодити жінці у вишиванці. Щоправда. коли я запитала про вулицю Жовтневу, його коллега довго не міг допетрати, що то за вулиця така. Аж коли почув про орієнтири, то здогадався, що це Октябрьская. Взагалі з вулицями і пошуками мого місця пизначення стався казус. Справа в тому, що Міська виставкова зала, де мав відбутися Круглий стіл, на який мене запросили, знаходиться на вулиці Жовтневій, 2. А як туди потрапити, мені пояснили приблизно так: «Дійдете до театру, потім до пам’ятника полю, тоді повернете направо і так далі». Надивившись на різні пам’ятники у Тернополі (згадайте – бджолі, сантехніку, кріслу Остапа Бендера), в Черкасах – варенику, ну та ще у кількох містах різного дива, я собі зразу уявила, що це, мабуть, будуть якісь колоски, волошки тощо. Іду вперед, а пам’ятника полю – нема! Стоїть якийсь чоловічий бюст на постаменті. Підходжу ближче і читаю:

"Олександру Полю

засновнику промислового виробництва

 Криворізьких залізних руд".

От вам і пам’ятник Полю, а не полю. Ось так і анекдоти народжуються. Була вже одинадцята ранку, а сонце палило нещадно. На зустріч трішки спізнилася. Але найцікавіше не пропустила.Але про зустрічі пізніше. Зараз про місто. Перше – про відстані. Це вам не файне місто, яке за 52 хвилини пішки можна перейти із сходу на захід, і в якому зупинки громадського транспорту через кожних 300 метрів. Довжина ж Кривого Рогу по найдовших діагоналях приблизно 126 км. Це як з файного міста до Львова їхати. Моя нова знайома з Кривого Рогу пані Оля на роботу добирається 2 години. Через місто пролягають трамвайні колії і заторів нема, бо вулиці широкі. Це відразу кидається у вічі. Звісно, за два неповних дні не побачиш усього міста. Та й жили ми у його центральній частині. Центр міста гарний, просторий. Тут знаходиться Академічний театр, красива площа із чудовими фонтанами, у яких босоніж хлюпаються і діти, і дорослі.

На одній із лав примостилася парочка із мультика – Пес Сірко і Вовк, з якими фотографуються і гості, і мешканці міста.

Зовсім поряд – арт-майдан, шаховий клуб, перед яким розмістились дві велетенські шахові фігури.

За театром на березі річки Саксагань розкинувся парк, у якому зранку можна побачити молодих і літніх людей на ранковій пробіжці. Ось тут мені сподобались ліхтарі. Їх величезна кількість. Зразу згадуються ліхтарі у Топільче, які і ліхтарями важко назвати – один лише спогад. На перехресті вулиць Карла Маркса (до слова, назви вулиць у Кривому Розі ще радянські – Карла Маркса, Леніна, Косіора тощо) і Леніна знаходиться красивий храм – Церква Чудотворця Миколая, який є захисником Кривого Рогу. Через дорогу на вулиці Калініченка – церковна крамниця із мозаїчним зображенням Миколи Чудотворця на стіні.

Якщо минути крамницю і пройти трохи далі, то можна потрапити у парк імені газети «Правда». Це —парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення.

Площа його — 36 га, створений у 1972 році.

Якщо ви романтик, то саме тут вам можуть запропонувати прогулянку на човні по річці Саксагань.. Адже саме у цьому парку є Човникова станція. Романтичні закохані пари залишають на перилах мосту замки від сердець. А при вході у парк вам запропонують викарбувати монету на згадку про місто. Взагалі, цей парк – чудове місце для відпочинку городян і гостей міста.

Чи знаєте ви, чому річка зветься Саксагань? Збереглися записи Анастасії Степаненко у 30-і роки минулого століття. Ось про що у них розповідається.

Коли наші славні козаченьки з боєм гнали турок чи татар, ті добігли до невеликої річки та й почали швидко переправлятися через неї. Але робили все поспіхом, бо ось-ось з’являться запорізькі козаки. Під час тієї поспішної переправи втонув один дуже знатний турок чи татарин – Саган. Чи то ім’я в нього було таке поганське, чи, як кажуть знаючи люди, Саган – по їхньому буде «великий князь». Коли козаки допитували одного зі своїх полонених, той розповів, що у Сагана буди великі саки (мішки) із золотом, сріблом, алмазами та іншими коштовностями, які й  потонули разом із ним під час цієї нагальної  переправи. Козаки раз-по-раз пірнали в тому місці, намагаючись знайти щось із награбованих скарбів. Проте і до сьогодні ніхто не знає, чи знайшлось що із тих скарбів. Але коли побіля тієї річечки проїздили славні козаки, то кожного разу, показуючи один одному на річку, розповідали, як утопився Саган із своїми мішками:

– Бульк сак із Саган! Більк сак із Саган!

З того часу й назвали в народі степову річку, трішки перекрутивши той вираз, Саксагань. За іншими версіями назва річки походить з тюркської мови, а в перекладі означає «сорока».

Чи правда перше, чи друге, а річка справді гарна. Несе свої води через місто, то звужуючи, до розширюючи своє русло до 20 метрів, а впадає в Інгулець.

Ось таке воно місто Кривий Ріг. Місто довжиною в життя. Дай, Боже, нам прожити так довго! І люди там живуть привітні, і їм неважливо, якою мовою ти розмовляєш. До слова, моя попутниця росіянка, яка прожила тридцять років у Кривому Розі, спілкувалась зі мною своєю рідною мовою, я – своєю. І все чудово, ми знайшли спільну мову і навіть обмінялись на прощання телефонами. Теж саме у місті – криворіжчани нормально реагують на носіїв будь-якої мови. Так що, дорогі земляки , сміливо їдьте у подорож на Південь, Схід нашої країни. Не пошкодуєте. От тільки на довший час, а то два дні для такого довжелезного міста замало!

До наступної зустрічі, Кривий Ріг!