У Карпатах бували незліченну кількість разів. Але, як виявилось, вони безмежні! Про Ворохту знала ще із шкільних років, і про трамплін чула. А побувати якось там не довелося. Хоча і знаходиться це смт за якісь там 45 хвилин автівкою, а від Татарова, де ми зупинились цього літа, взагалі за 15 хвилин (трохи більше як вісім кілометрів трасою).

Тож з самого ранку 24 серпня ( до слова, ми вже вдруге на день незалежності у Карпатах. 25 річницю ми зустріли у Колочаві. Здається. для нашої сім’ї це стає традицією) ми вийшли на трасу аби піймати який-небудь транспорт, який би завіз нас в у Ворохту. Таких як ми було ще дві молоді пари. По новенькому асфальту проїжджали одна за одною автівки, автобуси з табличками «нерегулярні перевезення», і, як на зло, жодного рейсового ( бо тільки на нього можна було розраховувати). І раптом невеличкий бусик з’їхав на узбіччя, двері відчинилися, з них вигулькнуло усміхнене юначе обличчя: «Куди?». –«У Ворохту!». І от вся наша незнайома компанія зайняла місця у бусі. Об’єднані спільним чеканням, однією метою – дістатися у Ворохту, -по черзі розсипалися подяками на адресу нашого рятівника. Хто знає, скільки би ми ще стирчали на тій дорозі, якби не він!

За якісь 15 хвилин, наслухавшись різної  музики, яка линула з приймача, споглядаючи красу карпатських пейзажів за вікном, ми дісталися Ворохти. Вийшли у центрі.

Нічогеньке собі містечко. Тут збереглося багато дерев’яних дво- і навіть триповерхових будинків.

Будинок культури

Пройшовши з центра селища трохи більше як півкілометра, минете залізничний переїзд, і по ліву руку на горбку побачите новозбудовану греко-католицьку церкву Петра і Павла. Будівництво цього храму розпочалося у 1928 р., а вже в 1930 р. його освятили. У церкві є неповторний різьблений іконостас, який виконаний Милує око своєю неповторною красою різьблений іконостас, який виконав Василь Турчиняк з Луга, його син Микола та учень Савчук Василь із селища Делятин. Перший ярус був зроблений в 1937 році, а другий. третій, четвертий і розп’яття – в 1956-1957 роках. Тоді ж виготовлено проповідальницю. Окремі ікони для іконостасу написав Анатолій Меделян зі Львова.

Дерев’яні прикраси в церкві різьблено наприкінці 80-х років. Бічні престоли з іконами св. Миколая і Різдва Пресвятої Богородиці – робота невідомого автора.

У храмі привернула увагу один образ – Матері Божої Неустанної помочі. Поряд з образом невелика табличка – спогад, написаний  Зіркою Салик (Зоя Гаюк) у 2004 році.

Спробую передати зміст історії, яку розповіла зірка Салик.

«Під час першої радянської окупації с. Ворохти мій батько степан Салик був директором місцевої школи. Якось ввечері, повертаючись додому, він побачив біля церкви звалище – то радянські окупанти повикидали з церкви образи, хрести тощо. Між ти усім батько побачив образ Матері Божої Неустанної помочі. Батька охопив жаль,  і він взяв той образ, сховав під плащ і приніс додому.

Дізнавшись, що наша сім’я є у списках на вивезення в Сибір, батько вирішив тікати із нами. Щоб зберегти образ, тато взяв його із собою. Він дуже боявся, щоб образ не знайшли окупанти. адже, зрозуиіло, що вони його знищать.

Образ мандрував з нами під час наших поневірянь по Чехії, Німеччині, Австрії. аж доки ми не опинились у Америці. Оселились в 1951 році у Нью-Йорку. З того часу ікона булла в нашому домі,  і ми зверталися до неї з молитвою «Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво…»

Слова цієї молитви викарбувані на гробі моєї матері Ярослави, яка померла у січні1995 року і похована на українському цвинтарі поблизу  Нью-Йорка. Батько мій помер у березні 1993 року і похований в горах штату Нью-Йорк.

Я переконана, що цей образ Божої Матері захищав нас від усього зла, яке довелося нам зустріти на шляху нашого життя.

Пройшов час, і мені моя совість підказала, що треба повернути образ туди, звідки він походить, тому що Матір Божа повинна захищати селище Ворохту і всіх його мешканців так, як вона захищала нас під час наших поневірянь.

Дочка: Зірка Салик (Зоя Гаюк)

Ворохта –Великдень 2004 року Божого».

Ось така зворушлива історія цього образу.

Якщо йти далі  на північ дорогою, не звертаючи, ви вийдете на пагорб, з якого селище видно, як на долоні. І ось тут є унікальна дерев’яна церква, зроблена без жодного гвіздка. Це – церква Різдва Пресвятої Богородиці. Вона належить до гуцульської школи храмобудівництва. Це хрещата, п'ятизрубна одноверха споруда. За однією з версій церква була збудована у 1615 році в с. Яблуниця, а у 1780 році була перевезена у Ворохту і встановлена над новим цвинтарем, на якому поховані засновники села. У 1860 році храм перенесли на нове місце, де він стоіть і сьогодні. Через два століття наййстарішу церкву відреставрували. Перед церквою зберігся перший пам'ятний хрест, який було встановлено церковною радою у 1785 році. Храм, унікальний за формою і будівництвом, є святинею Гуцульщини. У церкві збереглися старовинні фрески та розписи. Поряд з церквою – дерев'яна дзвіниця. У ній розміщений музей.

 

Перейшовши колію на залізничному вокзалі і пройшовщи метрів 100. ви дістанетесь ще однієї цікавої споруди – Богослужебної каплиці. Місцеві мешканці кажуть, що то костел.

За невідомих обставин костел був зруйнований. За часів Австро-Угорщини каплицю відновили. У 1940 році у часи більшовизму, атеїзму пам’ятку знову знищили. І лише у 1997 році Богослужебна каплиця була відновлена.

А ще у Ворохті знаходяться два віадуки, які раніше використовувались для організації залізничного сполучення. Довжини їх 100м і 130 м Вони є найдовшими у Європі. Збудовані віадуки ще за часів Австро-Угорщини.

Ось такою була наша мандрівка у Ворохту.

28.08.201