p>Поїзд до станції імені Т. Шевченка прибув о пів на четверту ранку… До першого рейсу на Черкаси ще три години. Сміла зустріла нас дощем. Нас – це четвірку галичанок, що приїхали на гостини до черкащан, а заодно провідати своїх лялечок, котрі брали участь у конкурсі ляльок-мотанок.Тож, примостившись на таких знайомих дерев’яних лавках (ну прямо як на рідному тернопільському вокзалі), ми чекали до ранку. Сон кудись подівся. Надійка заглибилась у читання, Юля час від часу заглядала у Надійчину книжку, а Надя дрімала, а я поглядала на людей. Люблю спостерігати за людьми. Врешті решт мені це набридло , і я вирішила прогулятись, розізнати, що, коли, як і де. Дощик, хоч невеликий, проте не вщухав, назустріч мені кинулись відразу три таксисти в надії заробити на мені, завізши до Черкас, – по 40 грн., якщо двоє. по 30 для якщо трьох пасажирів. Звісно, цей варіант нам не дуже підходив – навіщо платити більше, якщо ми нікуди не поспішаємо. Знайшла касу, вивчила розклад руху автобусів до Черкас і ціни. Наша поїздка на чотирьох із станції ім. Шевченка до Черкас обійдеться всього у 48 грн.. Маємо ще час. Мене наздогнала Юля, і ми подались вивчати вокзал. Надибали на старезний локомотив чи як його там. Зробили світлину на згадку. На нашому вокзалі такого пам’ятника минулому нема.

Час якось проминув досить швидко. Дівчатка встигли випити по стаканчику капучіно. І ось ми їдемо автобусом (до слова сказати, комфортабельним) до славного міста Черкаси. За вікном пропливали села, луки. Вздовж дороги – фруктові дерева. Вони вже відцвіли. Зате на повну цвітуть акації. Майже до самих Черкас- акації. Краса!
І от ми у Черкасах! Телефонуємо до Ліди. Нас уже чекають. Сідаємо у маршрутку №30 і їдемо до зупинки Шкільна. Хоч би не проїхати. Місто, як ми знаємо (це ми так думаємо, що знаємо), десь приблизно таке як Тернопіль. Принаймні за кількістю населення. Тож можна було припустити, що й за величиною таке ж. Але їдемо довго. Просимо контролерку (вона ж і касирка) маршрутки, щоб підказала, коли виходити. Вулиця Енгельса (до речі вже переіменована на вулицю В’ячеслава Чорновола, який народився на Черкащині. Щоправда. ще не змінені таблички, і зупинки оголошуються за старими назвами), Паризької комуни, Рози Люксембург, Піонерська, Орджонікідзе,… Назви вулиць цікаві, історичні… У нас вже таких нема. А ще у нас нема вулиці Різдвяної! І Хрещатика теж нема. А бульвар Шевченка у Черкасах – найдовша вулиця, яка тягнеться мало не через всеньке місто. У Тернополі такої довгої вулиці нема (вулиця з назвою Довга є, але вона швидше куца проти черкаського Бульвару Шевченка). Контролерка розмовляла російською, але була привітною (ну наскільки їй це вдавалось).
А от і наша зупинка. Ще з вікна побачили тендітну, як дівчинка, усміхнену Ліду. Вона була не сама а з синочком, поважним Дарчиком, котрий гордо пхав перед собою ляльковий візочок із кубиком (у дівчаток зазвичай у візочку – лялька, а тут, самі розумієте – чоловік). Лідин будинок недалеко від зупинки… Ось і будинок. Він потопає у зелені. Добре, мабуть, тут мамам з малюками у тіні дерев.

Піднімаємось на третій поверх і потрапляємо у невелику затишну квартиру, де мешкає Лідина сім’я. На порозі нас зустріла усміхнена Лідина бабуся. Потім Ліда на годинку відлучилась. Ми перепочили і готові були до освоєння міста. Коли господиня повернулась, нас гостинно запросили до сніданку. Гарно, смачно, по-домашньому пригощали нас Ліда та її матуся Валентина Василівна. За кілька хвилин було таке враження, що ми знаємось дуже давно.
До відкриття церемонії нагородження у Художньому музеї ще три години часу. Тож гайда гуляти містом. Ми озброїлись подарованою нам Лідою картою міста з позначеними нею можливими маршрутами, які дещо відкорегувала Валентина Василівна, одягнули вишиванки і … в путь. Якраз на зупинці стояла маршрутка. Ми надали ходу і встигли. Коли двері за нами зачинились, виявилось, що Юля загубила крайку. Але автобус рушив, І крайка залишилась на черкаській землі… На згадку про галичанку якомусь черкащанину або черкащанці… А ще , як сказали дівчата, є привід ще повернутись до Черкас. Ми знову у тій самій маршрутці, котра привезла нас зранку до Ліди. Контролерка нас упізнала. Ще б не впізнати. зранку вона нам здачі забагато дала, а ми їй про це сказали. «Я Вас узнала, только вы переоделись»,- усміхаючись, мовила. Народу в автобусі було багатенько. Ми привертали увагу. Не кожен же день по Черкасах дівчата у вишиванках гуляють, тим більше у будній день. Так що нас відразу зачепили дві пасажирки. Виявилось, одеситка та киянка. Усе розпитали.
Ну, от і Дитячий парк – наша кінцева. Спочатку йдемо на Пагорб Слави. По дорозі – храм – Свято-Троїцький кафедральний собор УПЦ КП.